В. М. Китайгородській
Як вранішні росинки на пшениці
З’являються ще вдосвіта, куди ж
Летять сполохані синиці
Із хвиль гарячих в синю виш?
Княгиня… Чорне золото - волосся,
А посмішка – глибокі криниці′;
Ступає тихо: зеленковате колосся
Прокинулось й купається в росі…
– Чого ви ізлякались, птахи сині?
Оце прийшла погладити хліба,
Як той Павло, ніжною рукою та й по ниві.
Все гладив колос, щоб було сто кіп зерна.
Замріялась… Із вуст її почали виринати
Пшенично-волошкові диво-пейзажі,
Навколо все почало оживати
Й кружляти під музику її віршів:
«Мій перший вірш – се ніби перший вдих»,
П’янкий і свіжий ковток повітря.
Вона княжна, але не з тих,
Що до людей – із гострим вістрям.
Вона – княгиня світанкової роси,
Що очищає душу, лікує тіло,
Є джерелом жіночності, краси,
Й дарує людям вічне світло.
