Вогонь… Вода… тут дотиків нема…
Про це шептались клени в верховітті…
Горить вогонь… тече собі вода…
І так воно завжди буде у світі…
Тобі шептали різні голоси…
Два ангели у тебе за плечима…
Один казав… - залиш… і не проси…
Ти ж роздягав її лише очима…
Бо не пізнавши смаку тих ночей…
Не зупинити повноводу річку…
Та неймовірна магія очей
З її волосся виплітала стрічку…
Так у пустельних преріях пожар…
Вітрами легко стелиться в долини…
І підкорившись силі отих чар…
З грудей злетіли два листка калини…
Таких бажань вартує фараон…
І блиск в очах уже насправді новий…
Як той останній взятий бастіон…
На землю легко впав листок кленовий…
Яким ти синім полум’ям горів…
Текла вода… немов тебе не знала…
Насправді кожним атомом своїм
На собі твої очі відчувала…
І неймовірно золотим дощем
Вона стікала в полум’я долонь…
І догорівши вогняним кущем…
Відчуєш легкий дотик біля скронь…
Хоч там насправді дотиків немає…
Вона ж – Вода… а ти – лише… Вогонь…
Горіти у воді, топитись у вогні...протилежності притягуються...так завжди було і не нам тут щось змінювати, та й не варто. Відсутність дотиків тільки підігріває бажання... Мудрий та життєвий твір. І знову багато хто побачив в ньому себе))
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
