Прийди…
У ті непізнані сади…
У ту незнану лісову долину…
Знайди…
Серед густої дикої трави…
Оту маленьку крапельку води…
На росах залишаючи сліди…
Спізнай…
Той присмак м”яти… і полИну…
Торкнись…
Зірок… що ти шукав колись…
Зірви…
Ту гілку дикої ожини…
Хай по воді розходяться круги…
Спустись…
На марсіанські ті глибини…
На самім дні тієї глибини…
Знайди…
Свої найкращі дві перлини…
Чекай…
Допоки на землі наступить рай…
А може… ні…
Ти матимеш нагоду…
Пройдися водами невипитих озер…
Хоч знаєш ти…
Що там немає броду…
По тих стежках… що скриті від людей…
Лиш досконалі лінії грудей…
Ті неймовірні лінії грудей…
Ти забери собі... у Насолоду…
Спитай…
Чи є насправді в того неба край?..
Візьми…
В передчутті нестерпної зими…
Пізнай…
Посеред пекла свій… єдиний рай…
Бо серед всіх отих життєвих згуб…
Із тих озер не випити всю воду…
І смак п’янких… таких чутливих губ…
Так просто… забери… у Нагороду…
Взяв, Наталочко, буду насолоджуватись! 
