Її називали чаклунка. Вона ж – чарівниця.
Правителька гір і дрімучих прадавніх лісів.
Подекуди злісно кричали “ота дика птиця”
усі, що боялись,
і ті, хто торкнутись не смів.
Була непідвладна ні вітру, ні зорям, ні долі.
Надміру чарівна у дикій своїй простоті.
Не знала кайданів. Лиш поклик постійний до волі
тримав її душу в невинній отій чистоті.
Лиш кликала вітер, аби розчесав її коси
із подихом чистим з п’янких і далеких полів,
і, ніжним коханцем вплітаючись в дивне волосся,
свою таємницю той вітер якось розповів.
І силою стала для неї ота таємниця,
хоча і не знала, навіщо була їй дана.
Хвороби руками зціляла, неначе жар-птиця,
читала природи нечутні думки і слова.
Боялись її. А ще більше, мабуть, не любили
за силу оту… І,напевно, іще за красу.
І злобу всесильну у чорній душі затаїли
на зоряне небо, на місяць, озер чистоту.
Як темрява світло, як чорне ненавидить біле.
Так простір заповнює завжди ота пустота.
Так барв кольорових страхається зморене, сіре…
Так морок невтомно запитує ціну в життя.
Так страх безнадії у віри постійно питає.
Краплиною чистою в трави пролилася кров.
І що її вбило, понині ті гори не знають…
Чи Ненависть вічна?... Чи, може, безмежна Любов?..
