Як голосіння підіймалось в небо
І там же стигло хмарами кудлато
І голі руки впялися в повітря
Й судомно його рвали на шмаття
За те, як догравало сонце медом
За те, як йшли по полю молодята
За те, як ми уміли проживати
У сотнях ликів нації життя.
Ми вязнем в крові і нам розум тьмарить
Та десь далеке світло, там, в світлиці
І ти його підтримуй, щоб не згасло
Бо це ж бо є його орієнтир
Там де один другого раптом вдарить
Там де церквами височить столиця
Він скаже: бачу світло повсякчасно,
Бо вдома мене стрітить щастя й мир.
А що то смерть? Замість одного встануть
Полки та сотні спраглих до життя
Бо там удома, їх усіх чекають
Вуста шепочучи оберігають
І добрі руки їх дітей гойдають
І вже зійшла посіяна весна.
А що та смерть? Вона ж бо невблаганна
Та й інший табір не мине розплата
Й настане день — все ж, можно так сказати,
Циклічно відійде та відболить…
А світло, бачиш, все іще яскраве
Й його тепло прадавнє та жадане
І твій герой приїде якось рано
І принесе за пазухою світ.