хтось прискіпливо слухає снігову минущість,
він змушений витрачати свою температуру
на роздріблені кимось й заплакані пори року,
він має змогу знати себе і вірити в щось далеке,
вигадувати героїню з тьмяним волоссям
і очима гострими як лезо, випадково взяте до рук.
круки злітаються над його обачністю,
щоб принаймні побачити чи заплаче...
чи навчився він плакати в цім раю?
визнаю, то не просто ткати простирадла солоності,
тому й не виконую писаних запорук до спокою.
глибокі відерця криги не вміють щораз розливатись,
радо слухаю дощову минущість
на тлі віддаленого диктату
тільки тому, що змушую чути всіх.
