Чомусь не пишеш більше ти віршів
Про ту, що закохавсь весною.
Не чутно більше вже:"Я так хотів,
Кохана, життя прожить з тобою".
Не вірю більше я в любов.
А що таке кохання те безмежне?
Частіше б'э в серце кров
І кажуть, що жити треба обережно.
Чому все так, як э?
А э все так, як більш не треба
І кожен крок відлунюэ:"Мовчи".
В тім слові э своя потреба.
Я більш не вірю сонцю й світу
Занадто брешуть по "Новинах",
А там, де були ми, гуляють діти.
Це страшно, коли не зна маля, чия вона дитина.
Все скороми нуще у житті оцьому
І хто-що бачив - кожен знаэ своэ,
А що вже буде в світі тому,
Покаже час. Ніхто не забере вже твоэ.
Тобі душа писала по скрижалю
Сльозами болю на обвітренім вікні.
Не додавай до пісні жалю
Я ж бо плету із щастя вінки тобі.
І всюди знову сварки і образи
На вулицю із вікон долинають.
Не чули б вуха... Погані фрази,
У вікна сльози зазирають.
Чому пишу..? Сама не знаю,
А, може, душа вже прагне порятунку
І скільки болю знала - не пам'ятаю.
Мені б до фінішу, до свого трунку.
Як гірко на душі.. Сплелись думки невмілі
І впали на папір, посипались корали,
А яблука в садах, солодкі, спілі:
Мережить доля в них своі овали.
Чому мені самотньо при любові?
Ні війн ж бо і ні кривд. Чому я плачу?
А в горлі надто крові
І смуток ж бачу, бачу, бачу.
