І знову вітер сніг весь підніма,
А сніг другу добу не може спати.
І тиша своі вуха закрива,
Стомилась,як стомилась я чекати.
А на горі і влітку ця зима
З гори схиляє шубу і шепоче:
-Та ти і досі ще така дурна?
Та ти і досі ще кохання хочеш?
Не знаю,що сказать мені зимі,
Ій так багато років і мудріша.
Не знають,що сказать своій душі,
Душа мені моя зими миліша.
І лиш всміхаюсь,соромно,що так,
Що все шукала,а знайшла лиш попіл.
Що ще проймає досі душу страх.
Що ми не разом в зиму,навіть в осінь.
Що ще передивляюся казки,
Що досі мрію про своє кохання.
Що заплітаю сум я у стрічки,
Що десь я для душі беру чекання.
Що відповісти-мріі вже старі,
Але і в старості вони повинні жити.
Що ми лиш люди,зовсім не царі,
Що вміємо і можемо любити.
Але кого?Все зустрічі нема.
І навіть сніг не виспався і тане.
Навіть не мерзне поспіхом зима.
Навіть чекання скоро вже не стане.
Коли прийдеш і станеш на поріг,
Коли долоні ніжністю зігрієш.
Мені вже буде так багато літ,
Що душу розбудити не зумієш.
Тоді не дивно-смерть стоіть чи ти,
І не важливо-порівну сприймаю
За ким у нескіненність мені йти.
Бо Ваші вже цілунки не чекаю.
Молитись Богу і варити чай,
Вікно закрити чи життя закрити.
Закрити очі чи попертись в рай,
Чи на Різдво дванадцять страв зварити.
А ти гадав,що час не забере
Мого кохання,зморшки не малює?
Ти не впізнаєш втомлене лице,
Що досі у думках тебе цілує.
Та і не треба,всьому є межа,
Лише не хочеться до тебе притулятись.
Бо все згоріло.Бачиш,я стара,
Але ще досі мрію закохатись.
А досі я кохала лиш життя,
Бо не знайшла в житті свого кохання.
Це не біда,що зовсім я стара,
З собою в рай візьму тебе чекання.
Ой ,як щемко і майже- безнадійно. Любити життя, оце і головна любов. Берім його таким, яким дає нам Бог. Він знає, що нам потрібно. Вдумливий зворушуючий вірш, Видочко.
Відочка Вансель відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
