Нехай осінь,нехай зорі,нехай місяць вийде,
Хай кохання невзаємне до мене не прийде.
Бо серденько розривалось на дрібні частинки,
Ми з тобою мій миленький не дві половинки.
Попід лісом та й рікою дівчинонька плаче,
Бо для нього в його серці нічого не значить.
Пройшли роки,пролетіли,все порозставляли.
Вона вдало вийшла заміж.Днями і ночами
Чоловік той на колінах все молився долі,
Богу дякував щоденно,що вони вже двоє.
А той перший не женився і не закохався.
Мріяв,думав він про неі.Майже здогадався,
Як колись його кохала і як виглядала.
А він думав-час покаже.Доля показала,
Що зостався він самотній,що чекав-не знає,
Лише інколи спросоння про неі згадає.
І стареньким мріяв часто зустрітися з нею,
Розмовляв зі старим дубом,навіть із землею:
-Чи ти чуєш іі кроки,посмішку чи бачиш?
Я й не знав,що ти для мене цілий всесвіт значиш...
І коли тремтіли руки,ноги не ходили,
Пересохлі губи трохи водиці попили.
І горнятко з рук стареньких знову випадало,
Лиш тоді його серденько відповідь дістало.
Що вона його до смерті,все життя кохала б,
Був для неі найрідніший.І не раз казала,
Що у світі він найкраший,що його лиш любить,
Лиш тепер його старого самотність голубить.
