Вітром кохання умите,
Сонцем ціловане ніжно,
Заколосилось, мов жито,
Заквітувало запізно…
Схоже, в медах настоялось,
Запах з п’янким ароматом,
І полину не злякалось,
Стало для нас терпким святом.
Що ж там, у буднях, лишилось.
Хліб і вода із криниці,
Може чиясь ще й немилість,
Але ж вода… не напиться!
Будні і свята злилися,
Квіти і терни змішались
Подихом свіжим із лісу.
Що ж нам насправді дісталось?..
