Випалити б собі на зап’ястях слово «байдужість»
Щоб жити простіше і перестати присвячувати тобі свого повітря
Воно мене вбиває так повільно що боюсь дивитися собі у вічі
Де в дзеркалі що ранку червона байдужість і апатія замість кави
і знову ранок і знову жменя отрави....
Я хочу щоб моя подушка нарешті «заткнулась»
Вона що ночі твоїм голосом мені шепоче про вічність ,про тебе…
вуста вже втомились і думки такі знесилені…
я як в остатній день зими на колінах перед весною
Молюсь перед сном на розірвану постільну білизну…
втомилась,я хочу впасти до низу....
Хочу перестати запивати тобою свої снодійні таблетки
Від них в мене галюцинації….і мігрень яку я плутаю із втомою
Як ти торкаєшся знову і знову моїх плечей і відчуваю твій подих на своїй шиї
Знову і знову…
Я божеволію…десь між першим і десятим віршем
Де відчувається твоя присутність…твій абсент і моє захоплення…
І це вже так схоже на реальність…що боюсь загубитись….
між справжнім світом і недоспаними снами...
де ми разом між розєднаними мостами...
Монологи ніби з тобою в своїх думках…
Ти немов десь в мені,десь на першому ряді в театрі
Але тебе не відчутно….
Я божевільна…
Кожен мій вірш як параноя,де я що секунди ґвалтую свої думки і спогади
Вивертаю душу,в надії що стане легше..кого я обманюю
Від цього не легше...я не можу закрити рот спогадам...
і мабудь вже час змиритись з тим,що тебе немає,поруч...
