Якби я писала
Угодні всім вірші,
То давно би стала,
Від других не гірше.
Подай розмір віршу,
Риму і хорея,
І будеш не гірше
Й ти від корифея.
Та я запевняю:
Не зроблю цього я,
Бо Бога знаю.
Бог – доля моя.
Свята правда, знаю,
Що і кого злить,
Бо я не міняю
Вічнеє на мить.
Я не проміняю
Похіть на любов.
Бо усе линяє,
Не линя лиш кров.
Кров одна лиш стала
Святим Заповітом,
Вічним Заповітом
Між Богом і світом.
Життя правда тая Кров –
Цілюща водиця.
І гнушатися Любов’ю
Гріх і не годиться.
Пишу одну правду
Людськую гіркую,
І Божую правду,
Істину святую.
Не бійтеся, корифеї,
Вас я не захмарю.
Бо пишу я без хорея
І не пнусь за хмари.
Всіх вас поважаю.
Вашу працю, твори
Признаюсь, не всіх Вас знаю,
Бо всіх творів= гори.
Когось з Вас читала,
Про когось лиш чула,
Про когось не знала,
А когось забула.
Тебе ж, мій пророче,
Люблю, почитаю.
Від тебе, мій отче,
Мудрість почерпаю.
Любив ти Вкраїну,
Як ніхто, любив.
За свою «князівну»
Ти й життя згубив.
Я твого «Кобзаря»
Частенько читаю.
Слова твої, мов зоря,
Душу просвітляють.
Просвітляють душу,
Очищають серце,
Бо слова притрушені
І сіллю, і перцем.
Кобзарю мій! Друже!
Вірний мій козаче!
Ти любив Вкраїну дуже.
Україна ж за тобою
Вже не дуже плаче.
Любив вірно Україну,
Як лебідь лебідку.
У вірності лебединій
Ти про неї бідкавсь.
Любив щирою любов'ю
Діву синьооку,
Проливав ти свою кров
За любов глибоку.
Вибрав любу не в жупані,
А в бідній свитці.
Не в багатому тюрбані,
А в білій наміткі.
Бо любив простий ти люд
І за люд страждав.
Ти пророчив Божий Суд.
Все, що мав, віддав.
І за це, у Косаралі,
Тебе, вірну душу,
Немов поле те орали,
Трусили, мов грушу.
За свою Вкраїну любу
Щиро моливсь Богу.
За любов пізнав журбу
Голгофську дорогу.
За твоєю Катрусею
Я журюсь і плачу,
Бо у тій Катрусі,
Україну бачу.
Україна влюбилась
У солодкий гріх,
У гріхах втопилась,
Забула діточок своїх.
Возгнушалась нерозумна
Мудрим словом кріпака.
Й досі не сповняє «умна»
Вічний заповіт пророка.
Все у світі минає,
Та не все проходить.
І ніхто того не знає:
Де їх лихо бродить.
Один Бог на небесах
Усе чисто знає.
І Своїми словесами
Мудрості навчає.
Як праведно жити.
І ким дорожити.
На кого сподіватись,
А із ким брататись.
Кобзарю мій, друже!
Слова твої пророчі.
Та слухати їх не дуже,
Дехто в світі хоче.
Тарасе мій, брате!
Годі уже спати.
Вже давно пора вставати,
Врагу відсіч дати.
Я вірю: не стане
Врага супостата,
І Вкраїна вільна стане
Від панів лукавих брате.
І ти, друже в сім’ї новій,
Великій і вільній
Будеш жити своїм словом,
Словом твоїм сильним.
Тоді, друже, в сім’ї новій,
У вольному краї,
Оживеш у вічній славі.
Слава ж не вмирає.
Нині, нині вже прийшла
Часу повнота.
Та, на жаль, ще не пройшла
Сліпота ота.
Друже, мій козаче!
Україна плаче.
Піднімай святую рать,
Час любов твою спасать.
Любов Павлюченко.
ID:
271646
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 23.07.2011 12:42:03
© дата внесення змiн: 23.07.2011 12:47:54
автор: Лобов
Вкажіть причину вашої скарги
|
