Я стомилась... от тільки від чого? Важко бути хорошою. Важко бути простою. Важко бути собою. Він сказав, що все перетворилось на пекло. Він сказав, що останній місяць живе як в пеклі. Мені стало страшно. Знову, вкотре, подумала про кінець... і нестерпно заболіло десь всередині. Мені захотілось плакати.
Я на днях їхала в маршрутці, і побачила, як плаче мала дитина. Вона не ховає своїх сліз. Голосно, плаче так, ніби нічого іншого не вміє. Так, ніби від цього стане легше. Їй не стидно, що люди обертаються, і дивляться здивовано, чого ж то вона розревілась. Я так не вмію більше. Ніхто з дорослих так не вміє. Всі ховаються, намагаються тримати цю солону воду в собі... а потім гниють в середині..
Чомусь цей випадок я згадала якраз тоді, як почула ті слова про пекло... тіло звивалось, а я плакала, не ховаючи сліз...І з кожною каплею мені ставало легше. Він суворо попросив мене не плакати, а я не могла зупинитись... і тоді заболіло серце ...Так сильно, що я вже почала малювати в своїй уяві старушку-смерть. Він захвилювався, сказав, щоб я не брала це близько до голови, бо здоров’я цінніше. Я погодилась. Бо він ще пригрозив, що кине трубку і більше не подзвонить. Ніколи. Це погано. Це для мене пекло. Чи він знає про це?! Сумніваюсь...
Він сказав, що ми інші... що ми тепер спокійні відносно один одного, відносно того, що може прийти бул. Бул – це кінець. Так говорю і думаю я після того, як одного разу прочитала книжку... яка напевно змінила мене. Ця книжка про озеро, до якого всі приходять напитись.... і вилікуватись. Моїм озером є він.
Він сказав, що я змінилась. Що я перестала його поважати. А я не можу повірити в його слова. Бо це неправда! Я обожнюю його, хоча такого не можна ні писати ні думати. Бо обожнювати означає – прирівнювати до Бога. Але це почуття інакше не назвеш. Така я є. Такий він в моєму світі.
Я занадто багато думаю про нього, про нас. мене лякає перспектива його відсутності. На довгий час чи назавжди. Лякає до смерті, до інсульту, інфаркту і ще багато можливих з такої причини випадків.
Моє я зараз біжить за маршруткою. А тіло запізнюється на роботу. Не як завжди. Я їхала і думала, що зробити, як повернути себе. Таке чисте-чисте небо. Другий день осені. І я в переповненій маршрутці. Якось не клеїлись останні події в моїй голові. Не знаходили спільної мови. Як і ми з ним. І знову мені страшно. Бо все не так просто, як здавалось спочатку. Може все повернеться, зміниться, знайде свій куточок, своє місце. Незнаю. Боюсь, що так і не дізнаюсь.
Він сказав, що завжди цінував мене за спокій. За той спокій, який я йому приносила. А тепер – ні. Бо я стала придиратись до кожного його слова, вчинку, думки вголос. Такого раніше не було.
Просто є люди, яким я теж не байдужа, а я останнім часом хочу чогось нового. І це напевно погано. Бо в мене є він. Я перестала розуміти саму себе. А ми зайшли занадто далеко, щоб повертатись.
ID:
117725
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.02.2009 12:16:47
© дата внесення змiн: 23.02.2009 12:16:47
автор: Айстра
Вкажіть причину вашої скарги
|
, читаючи кожен твій уривок з зашифровка згадую свої минулі стосунки
