Він боявся сонячного світла,
І шукав кутки, а не людей.
Дихати забракло їм повітря,
Як зникати в темряві тіней.
Все могло б…
Б – надто, забагато.
І лишалась доля нічия:
Сирота в дрантині, серце в латках,
Нипа безпритульна самота.
Гріх лизало полум’я багате,
Сміх звернувся виючим плачем.
Сяє ніч: подумають – то свято!
Видно ж тільки сяйво за плечем.
Обернувсь: зосталось небагато.
Сивий попіл більше не пече.
213-й, як якесь неслухняне чортеня, вискочив зненацька, і радісінько каракулями почав змальовувати настрої своєї власниці, господині. Та куди там! Власниця, господиня! Ні, він її так не звав: некерована, сама по собі, космічна дракониха, вільнодумка, нестримна і дивна. Досить! Бо не перерахуєш.
Ага, вона геть схожа з тобою! Чому ж дивуєшся, 213-й?
