Дорогу ту, що йшла вперед,
Закидали камінням,
Сміттям душі, гіллям з дерев
І непорозумінням.
Дорогу ту, що бігла в даль
Розрили, мов кроти.
Лежить розкормлена печаль
І простір глухоти.
Дорога плаче, мов жива,
Блага у всіх прозріння,
І рана ця не зажива,
Де з пазух всіх каміння.
Пускає обабіч коріння
Цей мотлох кожну мить,
І під лежаче це каміння
Водиця не біжить.
Надії вогник догора
Й нема куди вертатись.
Коли ж, коли прийде пора
Каміння те збирати?
