Коли помитись йшов повз кухні,
Коліжанка -
Моєї, глянула з-за столу, де пили́ -
Так, ніби не сама, красуня,
Гна́ла м’яко
Нас - у покої, нас, цілуючихся злих,
А ніби нам, вдвох, заважала її по́друга,
Через яку ми соромились стертись в по́рохи.
Я, голий, буркнув
--Що, щось сталось?
--Ні, та ні., -
З очима тундри,
І руками – на матні.
Коли знов сіли доїдати, допивати,
Уже втрьох, то мовчанка подолала сміх.
Я, умудривсь, і наче – двом їм засолда́тив:
--Завжди готовий й побазікати в пітьмі,
І – вислухати, то ж – звертайтесь! Автомат – я!
Всі захіхікали ми. І вони пішли.
Я прибирати у квартирі став. Й тут – дзвоник.
У двері. Довгий. Наполегливий. І злий,
Немов ті очі, що дивились з кухні в гонор.
Відкрив – та, з кухні, колежанка Інки, Женя.
--Поговорити хочеш?
--Так. Чи – ні… Так. Так.
--А якщо взнає Інка, що ти стукаєш до мене?
--Скажу – забула щось. А ти – розкажеш, так??..
Балкон – відкритий. Тяга – гупнула дверми!
Портьєри, тюлі загойдались, впала чарка.
З аорт підка́рдига́нних чув:
--Поговори!
Зі мною. Зараз. Ніч – всім, не одній. Тут – парко…
12.04.20р. ( «Інкина колежанка Женя», або – «Ситуація» )
ID:
871707
Рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата надходження: 12.04.2020 11:38:49
© дата внесення змiн: 12.04.2020 11:38:49
автор: Юхниця Євген
Вкажіть причину вашої скарги
|
