Міражами життя оповите мов осінь серпанками,
Мов місяць зорями у травневу ніч,
Ти завжди втікала холодними ранками,
Бо насправді не в наших словах була річ.
Життя за тенетами власних ілюзій,
Надуманих правил без справжніх причин,
Ти завжди любила, щоб без прилюдій
І без надії у вирі подій.
А потім верталась коли сутеніло,
Не тільки на дворі, а й у душі
І зразу здавалося, що в серце влетіло
Чуття нового, мов навесні.
Змагатись з собою та жити на грані,
Боятися погляду й тремтіти як лист.
В житті, ми не настільки погані,
Лише не зуміли втримати зміст...
