Я, наче в юності спішу,
І все мені чогосьбракує.
Думками знову кудись йду,
Хоча мене ніхто не чує.
Може тому, що я один
Сиджу у себе у кімнаті,
І не балакаю з ніким,
Бо всі у русі і у праці.
А я із зошитом й з пером
Пов"язаний вже невід"ємно.
Й не тільки вечером, а й дньом,
Провести час з ними приємно.
Не раз ще й душу розімкну,
І випущу, що в ній. - на волю.
А дещо в зошит розміщу
Й порозглядаю свою долю.
І так минають дні мої
Й летять невпинно мої роки.
А я сиджу у самоті
Й здається, що учу уроки.
Щоправда, - є малі плоди,
Може й нікому не потрібні,
Мої скромнесенькі книжки,
Що на думки усі подібні.
то хай так буде вже як є.
Я вдячний Богу за опіку,
Й за те, що силу надає,
Щоб щоб я писав й не чув би віку.
Тому я радий, що пишу
Й з родиною й з людьми спілкуюсь.
Хоча, як юний не ходжу,
Але духовно в силі чуюсь.
ID:
788127
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 19.04.2018 16:13:02
© дата внесення змiн: 19.04.2018 16:31:43
автор: Дашавський поет
Вкажіть причину вашої скарги
|
