Мете. Світанок. Тепла електричка.
Та мить, коли можливо додивитись сон.
Пальто, як пледом вкуталася. Звичка.
Не склалось. Поряд сів мужик, кров з молоком.
Він теж не врахував таку халепу,
Що в мене екстрагенту на п’ятьох.
Сидіти поряд. Їхати далеко.
І вільних місць немає. Бути вдвох.
Сидів би тихо. Ні, його понесло.
Почав займати територію мою,
Торкнувся ліктем, якби не навмисно.
Мені не шкода. Я в куточку, якби сплю.
Чого чекав? Не можу здогадатись.
Ногою до ноги ніжно торкнувсь.
- Пацан, шуткуєш, з ким здумав тягатись,-
І ліктем тихо до руки тулюсь.
Він раунд витримав, всі три хвилини.
А далі розпочав вітер ганять:
То йде курити, чай п’є безупинно.
Не зачіпає. Та не можу спать.
По телефону: «Вагітна дружина»,-
Комусь говорить. Знаю, що мені.
Я не в претензії. Дихай спокійно.
Для мене це сюжетик навесні.
Чоловіки – то дивні сотворіння,
Зовсім не вивчений якийсь підвид.
Завжди у боротьбі бути повинні.
Дурні такі. На цьому стоїть світ.
