Все частіше хата моя сниться,
Край долини дідова верба.
А за нею батькова криниця,
В моїм серці... птахою журба.
Книга плаче в полі сиротою,
Хилить в ноги шовком мурава.
Не надишусь рідного настою,
Моя юність в пам'яті сплива.
Ой, яка смачна ж її водиця,
Стука в грудях наче там пташа.
Поспішу водиченьки напиться.
Вже кудись спішить моя душа.
Там де свіжість віє теплотою,
По струмочку в'ється Борова.
Тут я душу й серденько загою,
Бо водиця батькова... жива!
Шановний, Миколо.Дуже сподобався Ваш вірш ,в ньому вкладено стільки душі.Гарно пишете. Невеличке зауваження. Наголоси . А це - ЛЕжить,СвОю.Успіхів Вам.
спогади ЩАСЛИВОГО дитинства з роками лише підсилюються... 
