|
Вона стояла, наче над проваллям,
Чекала вироку свого від лікарів.
Невладна над думок своїх безладдям,
Не знала скільки їй залишилося днів.
Перед її очима ро́ки пронеслися
Все пережите, наболіле, знов і знов...
Все що було, і те, що не збулося ...
Про все, від чого стигне в жилах кров ...
Така ще молода, кажуть, красива.
Їй жити й жити, до нових іти висот.
Чого ж ти, доленько, така зрадлива?
В життєвий вальс вплітаєш стільки суму нот?
А їй би ще любити і любити,
Стрічать світанки, проводжати дні,
Багато ще б могла в житті зробити,
Тепер лиш мрії залишилися одні.
У мріях бачила, як діти підростають,
Ось син дорослий, зовсім вже змужнів,
А ось і доні довгі коси розплітають,
Яка ж красуня у весільному вбранні!
Отак стояла, спершись до вікна,
Безмовним криком лиш душа ридала,
Не смерті лютої боялася вона,
А залишити все, що у житті недоплекала.
У лікарнянім коридорі раптом кроки,
Неквапно вирок свій несе палач ...
В його очах упевненість і спокій:
"Ти будеш жити! Посміхнись! Не плач!"
© Зоряна Кіндратишин
ID:
696899
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 26.10.2016 19:49:49
© дата внесення змiн: 26.10.2016 19:49:49
автор: Зоряна Кіндратишин
Вкажіть причину вашої скарги
|
