Вони давно хотіли розійтися,
І не ділить каструлі і шкарпетки.
Вона лишень шептала:
-Ти молися...
Та все ж взяла якісь старі чернетки.
Ці сварки й крики душу роз'їдали,
І відбирали сонце і повітря.
Як було добре... Й це вони згадали.
Та їй чомусь не вистачало світла.
Вона така! Почне завжди спочатку.
Їй це не вперше! Тільки сумувала.
Та все ж взяла медведика на згадку,
Щоб хоч його... Вночі поцілувала...
Дощ бурмотів і стукав в чиюсь душу,
Він відчував її мале серденько...
-Та ти не плач... Вертатися не змушуй...
Бо ще іти... Мені так далеченько...
А він рукою по отім віконці!..
Немов хотів його лиш розбудити.
Коли зійшло всім зранеченьку сонце,
То в їхній дім не сміло заходити.
Невже той дощ гуляв там досі сміло?!
І не впустив самісінькеє сонце?
Не треба йти... Її мертвеньке тіло
Лежало там, де дощ був охоронцем...
так щемно... 
