Моїй сестрі Вірі
– Спиш – не живеш! –
До себе промовля,
Як «Отче наш…». За всякої погоди.
Навколо Сонця крутиться Земля.
Вона – навкруг сараю і городу.
Коли фарбує напівсонний день
Краєчок неба в колір апельсина,
Вона уже збирається і йде
Навідати свою Березку, свинок.
Лопата, відра, сіно і вода
Відразу оживуть, як доторкнеться.
Ця магія не просто вже дається,
Та все-таки чомусь не набрида.
Хліб і до хліба. Майже все – своє.
Це так. Але трапляються моменти,
Коли цей клопіт чимсь таким стає,
Що змушує захоплено завмерти.
Як негри, вчора ще були грядки.
І ось їх вижила зелена раса.
Задивиться – і радісні думки
Усе похмуре непомітно згасять.
Курча-кульбабка – чудо у руці
І запашні наперстки із малини,
І яблука у райдужних перлинах…
Це схоже так на щастя промінці.
І знов турбота неспокійно зве
Мою сестричку на її орбіту,
Де гарно їй і де не бачить світу.
Чи й справді: спиш – це значить – не живеш?
