Мені нагадує оцей недосконалий світ,
На яблуні повислий, висхлий плід.
Спочатку визрів, а тоді...зогнив!
Та так, промерзлий, зиму й провисів.
Чому ж не обірвався корінець?
Міцний попався, бодай йому грець!
Ми яблука зриваєм восени.
Які ж корисні та смачні вони!
Завжди, чомусь, лишаємо одне,
те, непомічене, хоча також смачне...
...Можливо й ми забуті...Садівник,
до саду іншого пішов, та й зник...
А, може, плід наш стиглий, позаяк,
облюбував зажерливий черв`як?
Нумо, всі разом, клич Садівника!
Він з`явиться, рука Його легка.
Та зірве плід, засохнути не дасть,
та й вкине до Корзини Сотні Щасть...
Бо сенс у яблуні - її солодкий плід.
Наш сенс - теж діти, і достойний слід.
Від яблука в Адамовій руці,
до щастя, в стиглому, духмянім
яблуці...
ID:
43448
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 21.10.2007 11:56:40
© дата внесення змiн: 21.10.2007 11:56:40
автор: Микола Шевченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
