Ой забарилася любов!
За тим, що не збулося, – каюсь.
Минуло півжиття в чеканні,
стрічання мариться обом.
По світу доля розвела,
пошрамувала душу й тіло.
І лоскотало і боліло.
В журі сивіла ковила.
Гуляє з блискавкою грім.
В сузір’ї мрій – благоговію.
Коли вщухають вітровії –
заполоняє тиша дім.
Набідувались я і ти,
спекота вицмулила повінь.
Спадуть окови – у любові.
Допоки ж можна самоти?
Палкий мотив – солодкий дим,
сльоза-роса ясна жадана.
Святою будь мені, кохана,
шлях освяти і вік світи.
Читаю Вас і перечитую. Коментарі завжди одні: вірші Ваші людські, людяні, земні, прості і зрозумілі кожному. А це значить - геніальні. Як і завше я палка Ваша прихильниця. Дякую.
Бува ж таке! І часто! Актуальна річ, Олександре! 
