Чомусь люблю осінню непогоду,
Коли дощі неначе із відра.
Ранкову ще легеньку прохолоду,
Що ніжно обійме, коли хандра.
Люблю, коли осінній різкий вітер
Б"є по обличчю краплями дощу,
Які на листях зависають, ніби бісер...
В таку погоду всі образи відпущу..
Люблю, коли кружляє листя в танці,
Купаються в калюжах горобці,
Коли ляга туман у полі вранці...
Я так люблю принади всі оці.
Хай вітер розплітає мої коси,
І чути шурхіт листя вдалині,
Це радість теж моїй душі приносить,
Я так люблю осінні такі дні!!
Ще я люблю, коли цілуєш руку,
Коли сміються очі чарівні!
Та не люблю прокляту ту розлуку,
Бо холодно без тебе, дні сумні...
Про смаки не сперечаються... Твій вірш доводить, що в природи не має поганої погоди. Все залежить від внутрішнього налаштування і тоді якою ж гарною буває непогода...
Н-А-Д-І-Я відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дуже гарно і талановито. Разом з тим і сумно за автора. Адже відомо, що з часу винайдення письменства диявол поселився в друкарській фарбі. За кожне талановите слово він в такий спосіб забирає частку душі.
Н-А-Д-І-Я відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Це так, любий читачу... Вірно підмітили і сказали...
Дякую за увагу!!