Не встигла прокинутись, а уже вечоріє.
Розливається сонце, мов золотий лак для нігтів.
Деградуймо узявшись за руку, щоб не так страшно,
Проте боятись цього, і то, вже на користь кожному бідоласі.
А я хочу, розумієте, по слизькій доріжці бігти,
І впасти, щоб кров потекла, як у п’ятому класі,
І додому піти без портфеля. І хай день смутніє,
І вже біль, наче й плавно, і якось вгамовано, зникнув.
І всі звуки, як той мармелад, чуються так протяжно,
Нас нема - ми під ковдрою наших ілюзій…
Там ми лікті кусаємо, й пахнуть полином всі рани,
Й ми їх мажемо теплим сиропом втішання.
Проте він не солодкий, бо цукор вже коштує досить,
Щоб не дуже ми кутались в ті довгі ковдри омани,
Щоб задуматись про матеріальне.
Ну то й добре. Ніхто ні про що і не просить.
Тільки тисне на скроні новий вечір снів і відрази
Проте, знаєте, і ми тепер коштуєм досить,
Щоб купити білет у трамвай і поїхати разом,
Деградувати. Бо одному ж, далебі, страшно.
ID:
303711
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 02.01.2012 16:20:11
© дата внесення змiн: 03.01.2012 00:58:17
автор: NNNP
Вкажіть причину вашої скарги
|
