__

Не  встигла  прокинутись,  а  уже  вечоріє.
Розливається  сонце,  мов  золотий  лак  для  нігтів.
Деградуймо  узявшись    за  руку,  щоб  не  так  страшно,
Проте  боятись  цього,  і  то,  вже  на  користь  кожному  бідоласі.
А  я  хочу,  розумієте,  по  слизькій  доріжці  бігти,
І  впасти,  щоб  кров  потекла,  як  у  п’ятому  класі,
І  додому    піти  без  портфеля.  І  хай  день  смутніє,
І  вже  біль,  наче  й  плавно,  і  якось  вгамовано,  зникнув.
І  всі  звуки,  як  той  мармелад,  чуються  так  протяжно,
Нас  нема  -    ми  під  ковдрою  наших  ілюзій…

Там  ми  лікті  кусаємо,  й  пахнуть  полином  всі  рани,
Й  ми  їх  мажемо  теплим  сиропом  втішання.
Проте  він  не  солодкий,  бо  цукор  вже  коштує  досить,
Щоб  не  дуже  ми  кутались  в  ті  довгі  ковдри  омани,
Щоб  задуматись  про  матеріальне.  
Ну  то  й  добре.  Ніхто  ні  про  що  і  не  просить.
Тільки  тисне  на  скроні  новий  вечір  снів  і  відрази
Проте,  знаєте,  і  ми  тепер  коштуєм  досить,
Щоб  купити  білет  у  трамвай  і  поїхати  разом,
Деградувати.  Бо  одному  ж,  далебі,  страшно.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303711
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 02.01.2012
автор: NNNP