Ти підеш, як наповнять дощі
теплу чашу вселенського літа,
по долонях осіннього світла
з жовтим птахом на лівім плечі.
І тоді - крізь тенета розмов,
крізь пожадливо крадені ночі
напророчить мені, напророчить
доля вічну, як небо любов,
щоб довіку, крізь спрагу облич
покаяння отрути не знати
і ніколи тебе не шукати
коридорами стрітенських свіч.
