Анотація: У кімнаті, де завжди зачинені вікна, здається час стоїть на місці. Світ за дверима мовчить, або кричить, вона вже непевна. Але навіть у такій темряві та порожнечі, можна віднайти щось живе - якщо дати йому час. Це історія про те, як важко іноді зробити перший крок назустріч життю після болю. І про те, як все ж важливо його зробити.
Дійові особи: Дівчина, років 20.
Голос, її внутрішній, кожен режисер сам вирішує, чи він буде справжній, чи це ефекти, чи це якийсь певний образ.
(Кімната занурена в гнітючу тишу, наче застигла в часі. Усе довкола видається занедбаним і сірим. Світло на сцені дуже приглушене та холодне. На підлозі розкидані використані пачки з-під їжі, порожні пляшки, брудний пластиковий посуд. У кутках темні плями плісняви, що повзуть вгору по стінах. В повітрі висить важкий запах затхлості, тютюнового диму й зіпсованої їжі. Під вікном стоїть стара тумба - обдерта, з відколеним кутом. На ній - кілька таблеток, ще якісь дрібнички. Біля неї - перекинута попільничка, зонтик та пару зошитів, що валяються розгорнутими на підлозі. Одним словом повний безлад. У кінці кімнати потертий мініатюрний диванчик, колись світлого кольору, а тепер забруднений і зім’ятий. Біля нього стоять на половину заповнені сміттєві пакети. На ньому, згорнувшись у клубок під розтягнутим светром, дрімає дівчина. Вона спить з булочкою в роті, яку так і не доїла. Її волосся сплутане, обличчя бліде, з синцями під очима. Вона виглядає максимально неохайною. Усі вікна щільно зачинені й затягнуті шторами. У кімнаті стоїть втома - густа, мов сироп, її можна відчути на шкірі.
Раптом чути тріск із коридору. Від нього дівчина здригається, різко підскакує, хапаючись за живіт і давиться булочкою. У погляді паніка, яка згодом змінюється на щось звичне, порожнє.)
Дівчина: Кх-кх-кх...(Намагається поплескати себе по спині.) Боже, ну і в чому прикол? Міг би вже й до кінця довести це діло. Наступного разу купуватиму булочку більшого розміру..так тому й бути, допоможу тобі й самій собі. (Говорить вона це максимально беземоційно, й намагається дотягнутись до пакета, щоб викинути булочку.) Ну раз вже така справа...(Встає. Починає шукати свій телефон, щоб увімкнути музику. Поки шукає, наступає ногою на брудну тарілку, яка валяється на полу, і підсковзується.) Ні...та ти не те що допомогти не хочеш, ти навіть не стараєшся. В такій ситуації навіть в найдурнішого все б вийшло...ооохх. (Підіймається, викидає миску кудись в сторону вікна, підходить назад до дивана, і витирає об нього ногу. Після чого, помічає телефон.) Оопа! Хоч щось хороше! Починаємо! (Вмикається музика. Дівчина починає шалено, доволі агресивно танцювати, здається наче це її останній танець, і вона ось-ось впаде від знесилення. Поки танцює, зачіплює пляшку вина і та падає. Дівчина швидко її підіймає.) Ні, ну це вже взагалі знущання. Це наразі остання пляшка, блін. Нічого, маленька, я з тобою. (Качає й гладить пляшку, немов дитину. Забирає її з собою і вистрибує на диван. Починає танцювати на ньому, майже одразу падаючи. Проте продовжує далі, п’ючи вино. Трохи підспівує, хоч в неї це погано виходить. Раптом, вона різко зупиняється, робить музику тихіше і починає сміятися. Але цей сміх лякає, бо він ніби неживий.) Ти тут! Так довго тебе не було, хоча я не можу сказати, що якось сумувала.
Голос: Бо тут немає нічого нового та цікавого. (Голос дуже спокійний, ледь іронічний. Наче просто базікання.) І ти завжди так спиш - з булочкою в роті?
Дівчина: (Трохи обурено.) Дивлячись з якою..ця була смачна, тому чому б і ні? І що означає нічого нового? Ану подивитися ще раз, тільки уважно. (Чекає. Відповіді немає.) Нічого? В мене нове вино. Прикинь? Я вже давно нічого не змінювала, але коли минулого разу його привезли, воно виявилося таке несмачне. Я його у вазони вилила. Фє..
Голос: Звичайно несмачне, ти ж перед тим, якраз блювала. (Дівчина кривиться, робить музику знову голосніше і продовжує «веселитися».)
Голос: Бачила щось коли спала?
Дівчина: Не пам’ятаю.
Голос: Зазвичай не пам’ятають, коли не хочуть. (Через паузу.) Давно ти з мамою спілкувалась?
Дівчина: Якби щось трапилося надзвичайно важливе, вона б прийшла.
Голос: А толку? Вона приходила кожного дня майже 2 місяці поспіль, але ти ніколи не відчиняла, навіть звуку не подавала.
Дівчина: Бо мені нецікаво. І дуже добре, що вона це зрозуміла й перестала витрачати свій вільний час.
Голос: Може ти хоч пишеш їй час від часу? Або...
Дівчина: Або що? Телефоную, надсилаю листи, приходжу в снах, що там ще? Я НЕ ХОЧУ! НЕ БУДУ! Затям це вже.
Голос: Чому? Вона що - винна?
Дівчина: (Твердо.) Я - винна. Ось і вся арифметика.
Голос: (Знову через паузу.) Тобі подобається, як тут пахне? Коли ти востаннє провітрювала? Тут абсолютно немає чим дихнути.
Дівчина: (Зривається з дивану й підбігає до вікна, заступаючи його, щоб ніхто не відчинив.) Знову ти помиляєшся! Тут величезні спиртові та димові ванни! Мені здається, нічим не гірші за молочні чи глиняні.
Голос: Не смішно. Тобі давно пора з цим закінчувати. (Дівчина закриває вуха руками, починаючи співати голосніше, щоб не чути голос.) Можеш не старатися, я однаково нікуди не подінусь.
Дівчина: (Трохи психує.) А тобі пора закінчувати лізти без запрошення туди куди не просять, й не псувати людям настрій. Це немає жодного значення.
Голос: (Доволі різко.) Скільки ще? Скільки це буде продовжуватися? Майже 5 місяців минуло...Ти не сховаєш біль за стінами. Він знає дорогу навіть крізь замкнені двері.
Дівчина: Господи, зникни звідси, я більше не хочу, щоб ти приходив. Геть! (Б’є себе руками по голові, потім бере светр з дивану й накриває ним голову.) Геть! Чуєш?
Голос: А ти мене чуєш?
Дівчина: ААААААА! Я чудово розумію, що ти намагаєшся утнути, але це кожного разу марно. Тож просто дай мені спокій!
Голос: А чого по-твоєму я хочу? Щоб ти нормально поїла, переодягнулась, почитала книгу, замість всього цього чи..
Дівчина: Ти хочеш, щоб я знову жила.
Голос: Ой..ну не знаю, ти й так живеш, дихаєш ось.
Дівчина: Ні, я всього лише існую.
Голос: (Іронічно, знущаючись.) Та невже? Цікаво, як ти дійшла до даного висновку?!
Дівчина: Цей біль не просто ранить - він точить мене день за днем, позбавляючи сил та сенсу. Розумієш?
Голос: Думаєш? Гадаю, біль не вбиває. Ми звикли думати інакше - що саме він руйнує нас, зводить у могилу, залишає без сил. Але правда в тому, що він тримає нас на поверхні. Справжня смерть - не крик чи сльози. А їх відсутність. Коли ніщо більше не торкає, не ранить, не зворушує. Коли душа перестає відгукуватися - ось тоді ти справді зникаєш. І хоч ми всі шукаємо спокою, часом саме біль - єдине, що здатне розбудити нас.
Дівчина: Ні..
Голос: Так. Іноді це важко прийняти, але біль - не вирок. Це сигнал, що ти ще тут. Що твоє серце усе ще здатне реагувати. Він, як і радість, подив чи гнів - нагадує: ти живий. Ти не статичний уламок, а процес, що триває й досі. Так, біль нестерпний. Але в тому й суть: усе справжнє не буває зручним.
Дівчина: Проте я не можу ступити туди знову. Не можу..Щоразу, як уявляю - бачу не простір, а кадр, що вкарбувався в мозок так, ніби його вибили гарячим залізом. (Лягає на підлогу і відтворює момент.) Її постать - така жива, щира, наповнена сміхом, рухом - вмить зникає. А потім - якесь ніби нереальне відривання від землі, метри польоту, ніби її тіло вже не належало гравітації, лише тій трагедії. І кляте падіння. Це не просто спогад - це звук, що не замовкає. Я досі чую той хруст..(Голос її тремтить.) Страшенно справжній. І крики. Не чиїсь - мої. Я боюся повторення. Боюся тієї ж безсилості, тієї миті...Я не хочу вмирати. Але що гірше - я не витримаю, якщо знову побачу, як помирає хтось інший.
Голос: Думаєш, сидячи у темному, замкненому домі, нікуди не виходячи, ні з ким не спілкуючись, ти не вмреш?...(Сміх.) Це безглуздо. Бо всі хто робить крок у цей світ - автоматично стають привидами. Адже життя - ніщо без смерті, як і смерть - ніщо без життя.
Дівчина: Що як я знову злякаюся, як тоді? (Вона говорить далі, не звертаючи на нього уваги. Говорить дуже обережно, помалу.) Коли я почула звук тієї машини, щось всередині мене перевернулося..Я одразу зрозуміла, що це вона. Бляха, я бачила, як її тіло летіло над деревами, бачила той голубий светр...Уяви тільки, яким сильним був удар. Вона лежала дуже далеко..Метрів за 30 від машини. Тоді я просто розвернулася і пішла, як ні в чому не бувало. Пішла...Не викликала швидку, не поїхала з нею..а просто пішла додому, подзвонила мамі, сказала, що її збили й лягла спати. Я бляха спала, поки вона вмирала! Це все так страшно!
Голос: Світ не став страшнішим. Ти просто побачила його без завіси на очах. І твоя реакція була очевидною. Смерть - як тінь: ми знаємо, що вона поряд, але завжди сподіваємось, що вона пройде повз. І коли здається, що ти готовий...це суцільний обман.
Дівчина: (Зривається. Починає кидатися усім, що бачить, у різні сторони.) Ну ось! Ти просто ЖАХЛИВИЙ! Навіщо змушуєш знову мене це пережити? Твої слова роблять гірше. Ти не мав права. Ти вдаєш, що просто зі мною розмовляєш, але це пастка. Ти просто хотів змусити мене сказати це вголос, згадати все!
Голос: Правда - це не вогонь, який тебе обпалює. Це світло, яке не гріє, але не дає тобі заблукати.
Дівчина: Досить! Йди собі!
Голос: «Йди собі!», ми говоримо це комусь досить часто, не думаючи, що людина справді може піти назавжди...Але усвідом нарешті - легше дихати, коли перестаєш тягнути тінь за собою. (Дівчина бере пачку цигарок. Вона нервує, як затриманий на допиті.) Знову цигарки..Яка це за сьогодні?
Дівчина: Вона вчила запалювати сигарету не ротом, а пальцями. Уявляєш? Це важливо. Бо спочатку завжди руки. Вони трохи трусяться, через те, що звикають. Потім вогонь. І тільки після цього вдих. Шість хвилин двадцять три секунди. Стільки скурюється одна сигарета. Вона рахувала, хоча сама не палила ніколи. Вважала, що це банально. Але був один день, коли вона сказала: «Слухай, якщо я колись таки закурю - то зроблю це, щоб забути. Не згадати. Забути.» (Довга пауза.)
Голос: Чому зупинилась?
Дівчина: Я невпевнена, що зможу...далі...продовжувати...
Голос: А може, це і є перший крок?
Дівчина: Я закурила першого ж дня після похорону. Але пам’ять поки що не зникла. Вона стала густішою. Важчою. А мої руки пахнуть тютюном..вони пахнуть провиною. Кожна сигарета для мене, як хвилина мовчання, як сповідь, яку не приймають. Бо та, хто мала це слухати, лежить у землі вже 5 місяців. Шість хвилин двадцять три секунди. Я щоразу кажу собі: «Це остання. Все.» Але завтра все знову повторюється. І знову. Я просто не курю. Я забуваю. Чи можемо ми зрозуміти, що таке щастя, поки воно поруч?
Голос: Можливо, а можливо справжнє щастя - це те, що ми згадуємо лише з відстані років.
Дівчина: Я не пам’ятаю, коли була щаслива, але пам’ятаю, коли перестала такою бути.
Голос: Скільки цигарок в тебе лишилося?
Дівчина: 6.
Голос: Нехай кожна спалена тобою сигарета далі, стане щасливим, живим спогадом.
Дівчина: Навіщо? Хоча..яка різниця? Ти ж не відчепишся, так? (Змучено.)
Голос: Я хочу, щоб ти зрозуміла: коли ти вийдеш, небо не стане яснішим. Але ти побачиш, що воно досі над тобою є.
Дівчина: (Запалює 1 цигарку.) Нам було 11 чи, може 12. Не згадаю точно. Але пам’ятаю одне - це був її день народження. За кілька місяців до нього, всі навколо почали захоплено читали одну книжку - «Лісова школа» називається. Вона була скрізь: у шкільній бібліотеці, у розмовах, у книгарнях, рекламах і, здається, кожен другий дитячий погляд палав бажанням мати її. Вона не була винятком. Тоді я подумала - от і все, вирішено. Я маю їй подарувати цю книгу. Я почала збирати гроші ще з Різдва. Кожна отримана копійка, кожна купюра - усе йшло в скарбничку. Я відмовлялась від смаколиків, обходилася без нової ручки чи наклейок, і все одно довелося ще трохи позичити в мами. Настав той день. Я прокинулася дуже рано, серце калатало так, ніби в мені жила маленька пташка. Я взяла пакетик, в якому лежала ця омріяна книга, і пішла до неї. Вона трохи навіть обурилась - мовляв, ще ж так рано! Але, як тільки вона заглянула в той пакет, як тільки побачила знайому обкладинку…Вона закричала. Ні, навіть не так - заверещала! Вся її родина збіглася - хтось у піжамі, хтось із чашкою чаю, хтось ще зі сну не вийшов. А вона - стрибала по кімнаті, ніби виграла мільйон. І стрибнула так, що вдарилась ногою об ліжко. Я навіть здригнулась, але вона - ні. Вона навіть уваги не звернула. І я тоді дивилась на неї - на цю безмежну радість, і думала: Ваууу..мабуть, це і є справжня магія. Не в чарівниках і не в казках. А в тому, що ти можеш зробити когось по-справжньому щасливим.
Голос: Що далі? (З кожною цигаркою, сцена все більше освітлюється, ніби підводить нас до чогось хорошого.)
Дівчина: Це було хвилююче. Нам тоді було 15. Вік, коли світ ще не твій, але ти вже намагаєшся підкорити його. Перші паростки бунту. Нас тоді запросили на 1 в нашому житті дискотеку. Здавалося, що це щось нереальне..Бачив би ти, як ми готувались! Ти навіть не уявляєш. Ми наносили на обличчя буквально ціле корито косметики, яка вже давно мала б бути викинута. Але нам було байдуже. Тоді важливо було не як воно виглядало збоку, а як ми відчували себе всередині. А відчували ми себе неймовірно. І от, коли ми майже закінчили збори, увірвалася її мама. Спалила нас, і сказала, щоб ми вмивалися й навіть не думали про це. А ми що? Ми - ті, хто не здається. Поки вона на кухні гриміла посудом, ми відкрили вікно. (Вона підсовує тумбу, стає на неї, робить рух ніби відкриває фіранки, наче знову там.) Найважче, було зробити все максимально тихо. І коли нарешті наші ноги торкнулись землі - який же відчувався адреналін..на вулиці пахло вогкістю, травою і брудом. Все, що ми мали - це одна одну. Ми йшли мовчки, ніби боялись зіпсувати той момент словами. Світ здавався іншим. Єдине, що лишилося таким, як і було – це її батьки. 24 пропущені від її матері, та 8 від батька.
Голос: Вас тоді сильно сварили?
Дівчина: На диво, ні. Її батьки лише посміялися, і запитали, а що б ми робили, якби це була квартира на якомусь 3 поверсі?! Вона сказала мамі, що тоді їй довелося б замовляти нові штори. Невпевнена, що це справді дієвий метод, але ну знаєш ця захопленість підлітковими серіалами й так далі...
Голос: Так, це цікавий досвід.
Дівчина: (Запалюється 3 цигарка. Вона стає трохи жвавішою.) Потім була автобусна зупинка. Ми разом поверталися з танців. І тут - злива. Не просто дощ. А стіна води, що летіла з неба, немов хтось зверху розірвав хмари на шматки. Ми тоді не боялися ні блискавки, ні грому. Лише тиші. Тому не сховались під навіс, як інші. Ми навіть не подумали про це. Навпаки - ми вийшли просто під дощ та почали танцювати. Той самий танець, який вивчили на занятті. Просто там. Серед калюж, під стінами води. Вільні. Смішні. Промоклі до нитки. Дійсно, а навіщо було втрачати час? (Дівчина бере старий зонт, розкриває його в кімнаті, крутиться з ним, згадує, як це було.) В пам’яті досі вирує відчуття того мокрого одягу на тілі, який хотілося скинути якомога швидше. І не тому, що можна захворіти..а тому, що це дуже бридко. (Здригається. Зупиняється з парасолькою, дивиться кудись углиб кімнати, але насправді - у спогад.)
Голос: Що за танець ви танцювали?
Дівчина: Ооо...це наступна цигарка. У нашому колективі не було хлопців на той час, тож дівчата були й овечками, й пастухами, моряками, деревами, ну і ковбоями. Ми стояли з нею в парі. Той хто був сильнішим, був за хлопця. І там був такий рух: той хто за хлопця стає рачки, а той хто за дівчину, робить у нього на спині колесо. Коли ми вперше почули про цей трюк, тільки всі разом посміялись, але згодом виявилося, що це досить реально зробити. Пам’ятаю, вона ще не встигла стати правильно, як я почала робити те колесо..але нічого не вийшло, я лише заїхали ліктем їй у ребра. Вчителька перелякалась, я теж, а вона сиділа й сміялась...Ми продовжили репетицію. Через днів 4, її забрали зі школи й повезли в лікарню, в неї було зламано 4 ребра. Її 2 тижні не було в школі, і я не приходила до неї, бо дурна думала, що вона мене тепер ненавидить. Але хто буде тебе ненавидіти, коли ти даєш змогу не ходити до школи. Якось так...(Пауза.)
Потім був перший весняний, теплий шкільний день. У нас була фізкультура на вулиці й поки вчитель не бачив, вона вчила цілий клас запалювати сірники вітром до себе..(Вона бере кілька сірників, вчить невидимого співрозмовника, як це робити.) Зараз поясню: треба тримати сірник так, щоб вітер дув на тебе, у твоє обличчя, а не ззаду або збоку. Тобто вогонь розгоряється з того боку сірника, де вітер зустрічає полум’я, а не задуває його. Тепер розумієш? Це було якось неправильно, але неймовірно весело. Вона казала: «Так небезпечніше, але крутіше.» (Пауза. Бере ще одну сигарету.) Ця цигарка - остання.
Голос: Так. Що вона тобі нагадує, чим пахне?
Дівчина: Вона пахне життям. (З якимсь певним усвідомленням та сльозами на очах. З відчуттям, ніби ти довго не дихав, і ось нарешті в тебе вийшло це зробити.)
Голос: Правда ж? Життя не завжди пахне свіжістю. Іноді воно тхне потом, кров’ю, попелом і цією кімнатою.
Дівчина: Але краще відчувати запах, ніж нічого.
Голос: (З певною втіхою та гордістю.) Ваш план забуття був майже ідеальним, але ви неправильно склали деталі. Адже, є речі, що зникають тільки після того, як вогонь повністю догорить до тла. Мені пора.
Дівчина: Ні, не йди ось так. Ще зарано...
Голос: Вже самий час, але якщо захочеш поговорити, я буду чекати тебе по той бік дверей. (Двері відчиняються. Світло на сцені майже гасне й видно лише промінь, який йде з дверей, дівчина починає помалу йти на нього.)
ЗАВІСА
ID:
1041106
ТИП: П'єса
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 06.06.2025 16:07:31
© дата внесення змiн: 06.06.2025 16:07:31
автор: Sofi Remen
Вкажіть причину вашої скарги
|
