Вона давно жила одна…
Так склалося і не гадалося. Порозуміння з донькою не мала. Та й онуками - близнюками майже щодня війна, журливі погляди, хоч у їх душах, завжди квітне весна. Від того радості, зовсім не відчувала. Були моменти-розмови про життя, щоб яскравішим було майбуття. Але стара частіш дивилася з-під лоба, а в погляді чомусь горіла злоба.
- Ой, мамо-мамо,- скільки раз, доня її просила,
- Ти зрозумій, боротися не сила. Хіба онуки можуть заважати? Ти їм би краще, могла казки розповідати. Як ні, то перед сном щось заспівати. Мені ж співала, хіба не пам’ятаєш? Чому ти мамо, щодня усмішку втрачаєш?
- Ти маєш щастя, маєш чоловіка. О люба, знаю, це для тебе втіха. А мені зле, що нема до кого притулитись. Скажи самотній, таким життям не насолодитись, як терпіти, як не злитись?
- Не повертаймось мамо, що минуло й мене не раз, у грудях так тиснуло. Що тата ти прогнала в надвечір’ї, в думках заблукала, чому загубилась у довір’ї?
- Мене винити, ти не смій, він марнотрат. Чи був потрібен отой фотоапарат? Дитячі забавки, когось знімати, то краще в домі, якусь заначку мати! Різнились погляди і крок за кроком віддалились, то ж уже й жити разом не сподівались. Неподалік, старій придбали хатину, хоч і не раз, ледь стримували сльозину. Вже сама в хаті та поміч завжди поруч, не раз мінявся молодий місяць на обруч. Роки минали, не забували онуки і доня. Несли що мали на столі, що дала доля. І божа воля придавала терпіння. Щоб, як не тяжко, все ж досягти порозуміння.
Уже й онуки підросли, на них чекали інститути. Цю звістку бабці принесли, їй би обох та й пригорнути. Вона ж мов статуя, скляні очі,
- О, це знову грошей марна трата. Чи так багато, їх у вашого тата? Що розкидатися на якісь інститути. Навіщо це, я не можу збагнути. Адже прожила без цього і живу, то ж краще було скласти грошву. Щоб згодом на машину, чи квартиру, а ви неначе біситися від жиру. Вища освіта, як мозку немає, не допоможе, а в тім, що хочете те й робіть, мені байдуже.
Одного разу, в обідню пору, з цукерками прийшов один онук, почав розмову. Що дуже скрутно, треба планшет купити, щоб врешті-решт мрію здійснити. Для навчання, то велика підмога, попереду ж далека, нелегка дорога. Розповідав, що вся родина допомогла, хтось дав сто гривень, а хтось двісті. Мав надію, вона ж лише плечима здвигнути змогла, що це для неї неважливі вісті.
А час летів… ніхто й подумати не смів. Що життя зміниться в лютневу ніч і два онуки, на війну йдуть пліч-о-пліч. Що в тата рано побіліли скроні, тепер недалеко, медбрат у теробороні.
А мати ж що? Тривожні ночі, в сум’ятті дні, в мольбі до Бога, поклони до землі,
- Спаси й помилуй, ти Боже, моїх синів! Спини війну! Хай навіки забудуться жахи і дні смутні!
В цю ніч не спалося й старій. На тиск подіяв день спекотний і вітер суховій. Здалося, задрімала на хвилину. І сон вже бачить, не малу дитину, того онука, що приходив журитись, ніби грошей на той планшет просити. Онук в труні, уста замкнуті, але до неї долинув тихий голос. Від несподіванки, на голові відчула кожен волос.
- Прощай бабусю, хоча й сто гривень пошкодувала ти для мене. Я все ж вирішив навідатись до тебе. Напевно знала, що мені він не згодиться. Я ж мріяв вчитися, думав станеш мною гордиться. Та видно не судилося мені. Пробач старенька, що потривожив вві сні.
Різко зірвалася з подушки, покрились потом на обличчі зморшки. Вже на вустах відчула смак солоний і ніби вітер повіяв холодний. Вся затремтіла і гучно розридалась,
- Пробач онучку та чи я й сподівалась, що ця війна забере твоє життя. Гадала ж згодом гроші вам віддам, вони ж усі, для вашого майбуття.
Кілька хвилин схлипи зникли по кутках. В очах ховала пустоту і жах. Та врешті, від несподіванки прийшла до тями і обхопила голову руками.
На якусь мить в хатині тихо-тихо, на жаль дзвінок,
- Матусю сталось лихо.
Вона ж у відповідь мовчала Та згодом,
- Я дзвінка чекала…
Її думки весь час бродили. Були часи, до мене всі ходили. Нині ж я йду, до онука попрощатись, спитаю Бога,чи можу сподіватись? Що він пробачить мені за жадібність, за гордість, за помилки, які я зробила. Тут же виправдовувалась,
- Нехай врахує мою одинокість, старість, що я вже стала зовсім безсила.
У день похмурий, весь люд понурий. На якийсь час замовкла вся пташина, біля труни прощалася родина. Стара, гроші тримає у руці, гірка сльоза скотилась по щоці,
- Пробач онучок, прошу пробач. Жагучий біль стискає її серце.
По всій окрузі рознісся плач і полетів у піднебесся.
14.09.2023р
ID:
993830
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.09.2023 12:38:25
© дата внесення змiн: 01.10.2025 21:48:18
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Важлива тема, яка розкрита Вами, пані Ніно, в досить оригінальній формі. 
