Гроза відтарабанила рок-оперу,
Сопрано відспівала між осик,
І грім, басами укресавши зо́палу,
Погуркотів над го́рами і зник.
Рум'яне сонце випнулось гарбузиком,
Позолотивши змочені поля.
Моя космічна і криштальна музико,
Тебе спиваю спрагло, як земля
П'є свіжу зливу, спечена посухою,
Отак і я – вбираю кожен ритм,
Лікую душу, слухаю і слухаю,
Як плин води у ринві торохтить!
Як рівчаками червень, ніби струнами,
Перебирає межи камінців,
Як у мені відгукується лунами
Мажорне цвірінчання горобців!
Й, шукаючи притулку між деревами,
Заплутана у тороках дощу,
Я надихаюсь звуками червневими –
Свічу́сь!
тороки - гарне слово, так маму мою і побачила, прочитавши його, - молодою, і себе - малою,- мама стелила скатертину святкову на стіл у нашій передвеликодній хатині - скатертину з тороками... потім я любила сидіти під столом і заплітати ті тороки в косички
гарний вірш - сонце випнулось гарбузиком... вірш сам, як сонечко, що випнулось з-за грози