Згадуєш те мерехтіння в
Очах символіста,
Нелінійне, разюче, мов постріл.
Час напружується,
Наче бігун перед стартом.
Що мало статися,
Те вже туманом
Лягло біля річки.
Вона омиває його густі
Коси,
Зачісує і заколисує.
Мова її неворожа,
Хрипка і тягуча,
Мов учора, яке не дає спати,
Мов відлуння тих залізних
Ночей,
Тих привидь.
Туман іншає зранку,
Стає лагідним і покірним,
Зачаїться росою,
Вмиє людську босоніж
І зникне,
Тільки річка щось говоритиме,
Коли час бігтиме далі.
