Позбивала ноги у кров,
Бо щодення – справа нелегка.
Серце ж лине у тишу дібров,
Як додому летить лелека.
Нехай царство лісів ізнов
Загорне, як колись, в обійми.
Наче рідну, під свій покров,
Заблукалу дитину прийме.
Щоб з листочків силу щодня
Із росою в єство вливала.
Всі турботи, проблеми дня
В прохолоді дубів лишала.
Аромат сосновий хмелив,
Розкривалась душа півгола.
Пеленалась в спокій віків,
В тихий шелест і скрип довкола.
Щоб барвінок рушник стелив
На стежину рідного краю.
Стоголосим відлунням летів
Ніжний шепіт: - Все пам’ятаю…
,
Спасибі велике за увагу. 
Рада завжди тобі. 
Зворушливо, трепітно, до вподоби мені. 
