Ой, колише в лузі вітер, гойдає калину,
Приголублює дівчину що малу дитину.
Пестить груди, обіймає стан її пригожий,
Задивляється на личко, вона ж на сторожі.
Сторожить кохання щире, що у серці б’ється,
Що в душі горить, палає, а вітер сміється.
Нахиляє до дівчини гілля лоскотати
Та на вірність він дівочу не зна що й сказати.
Бо у вірності є сила, що міцніша криці,
Живить тіло, як землиця колосом пшениці.
Наливає почуттями хмільними по вінця,
Лети, вітре, в чисте поле до заходу сонця.
Захід сонця зійде в вечір, на ніч перекине,
А дівчина із думками до милого лине.
Будь обачний у дорозі, а, як сон, хай спокій,
Хай літає над тобою в небі синім сокіл.
27.06.19
Чудово!
