|
За вікном сипав густий сніг… на калині червоні, соковиті грона одягнені в білі чепчики. Синичка, що на ній сиділа, кліпала оченятами, раптово злетіла на підвіконня. Та лише за мить вже сиділа на гілці калини, кілька раз крутнула головою і знову сіла на підвіконня.
Люба спостерігала за нею, любувалася снігом, від радості перехоплювало подих, тепло на душі. На обличчі усмішка, напевно це перша зима в синички. А сніг сипав, біле простирадло іскрило по землі, на даху сараю виблискувала біла пухова хустка.
Нарешті справжня зима. У валізу збирала речі. Пригадала, вже відрізала шмат сала, вискочила надвір. Сніжинки, як пір`їнки припадали до обличчя, радісно, на білизняний мотузок, за прищіпку підвісила сало.
І знову до вікна, спостерігає за синичкою. Недовго довелося чекати, синичка задоволено дзьобала сало. Ну, от і добре, тобі досить і мені, посміхнулася.
Зазирнула на телефон, подивитися котра година. До поїзда достатньо часу, але треба збиратися, до станції йти більш ніж сім кілометрів. Спочатку дорога вздовж лісу, потім через поле.
Мати з батьком ходили біля худоби, вони знали, що донька знову збирається в Польщу. Вже запечене м`ясо, спечені пахучі пиріжки, що приготувала мама, лежали в пакеті.
Люба два роки підряд їздить на заробітки, влітку продавала морозиво, була на збиранні яблук у садках. А згодом вдалося влаштуватися в кафе помічником кухаря. Адже мала диплом і досвід роботи в Вінниці, після закінчення технікуму. Це її покликання й, як кажуть, непогані гроші. Сама не голодна, в теплі, варто поїхати. Крутиться перед дзеркалом, поправляє русяве волосся, вдихала запах шампуні. В смарагдових очах світилися вогники. Пригадала, як їй Микола освідчився в коханні. Вперше назвав берізкою, бо очі, як листочки молодого дерева. Посміхалася, берізка - якій двадцять два роки. Вони з одного села. На вечоринці, коли він йшов в армію, кілька раз запросив її на танець, після того писав листи. А кохання прийшло вже потім, після приходу з армії.
Микола, симпатичний, чорнявий, середнього зросту, але міцної атлетичної статури. Не одна з дівчат мріяла з ним зустрічатися. Він щодня з батьком у клопотах - дім, робота. забирали багато часу.
Позирала у вікно, чекала на нього, на свого «кавалера», як називала його мати. І інколи запитувала, чи не пора готуватися до весілля.
Він працював у фермера на тракторі. Хоча на два роки за неї старший та з одруженням не поспішав. Куди спішити й чого? Події на Майдані змусили людей задуматися, що життя змінюється і війна, яку почала Росія, ні до чого хорошого не призведе. Півтора
роки в АТО, повезло - цілісінький повернувся додому. Контракт продовжити не наважився. Знав, що Люба чекає та й поля треба комусь засівати, обробляти, збирати врожай. Руки тракториста завжди потрібні, в селі бажаючих працювати мало.
Наполеонівські плани будували з Миколою, адже мали приватну землю, на ній планували побудувати кафе, уже мали дозвіл. Та грошей треба та й треба, щоб, відкрити свою справу. Дівчина добре вміла готувати, то ж хотіла свої здібності показати односельчанам. І весілля, чи день народження було би людям де відсвяткувати та й ще хтось мав би роботу. До міста добиратися далеко і там проблемно знайти роботу, хіба, що на базар можна влаштуватися і теж не завжди.
У Микола гарний дім на два входи, будував разом з батьком, щобі не разом жити та мати одне господарство.
Здавалося все так, як мало бути, вона останній раз їде в Польщу. До весни, а там літо – час швидко пролітає, одружитися планували восени.
Знову крутилася біля дзеркала, оділа пухову білу шапочку, поправляла її, посміхалася. А батьки за столом із хвилюванням давали настанови. Микола відчинив двері,
- Добрий день! Ну, що моя берізко, вже готова?
Батько відразу встав, подав руку, привіталися.
- Готова, он перед дзеркалом вертиться.
Задоволено кліпала очима, посміхнулася,
- Воно трохи ранувато, але підемо не поспішаючи, така погода чудова, чому б не прогулятися.
- Ох молодість, - мати помітно перевела подих, - Скільки кілометрів подолати, говорить прогулятися.
Люба на ходу, в щоки поцілувала маму та батька, схопила пакет,
- Все-все, ми пішли.
- От, як пташка, фур туди, фур сюди, коли вже налітаєшся, коли вже зупинишся, - хитаючи головою сказав батько.
Мама на щоці втерла сльозу.
- Довгі проводи ні до чого.Йдемо Миколо!
Батьки стояли біля хвіртки. Хоча й не вперше їде донька та серце болить, тривога не покидає.
Микола через плече ніс сумку, взявши його під руку, йшла Люба. З обличчя не сходила усмішка, намагалася не показати, як їй набридли ці поїздки.
А сніг тихенько сипав, де поглянь біло-біло. На сірих від морозу, стовбурах дерев, іскриться іній, на гілках сяють купки снігу. Під ногами скрипів сніг. Час від часу вона позирала на Миколу,
- А, що сумуватимеш?
- Що за дурні запитання! Коли ти нарешті подорослішаєш? Не боїшся мене залишати? А я за тебе боюся. Ще знайдеш собі поляка, чи, ще не дай Бог, якогось черномазого, зупинився, поправив шапку.
- Ой, не мели дурниць, я не наївне дівчисько. Краще дивись під ноги, слизько, ще впадемо вдвох! - смикнула за руку.
Проходивши мимо його хати, хитро поглянув на неї,
- Може зайдемо до моїх, хоч скажеш - до побачення?
Всміхнулася, глянула на хату, поцілувала в щоку,
- Та ні мій легеню, це буде довго, краще полюбуватися яскравим, зимовим днем. Як на рушник станемо, тоді будемо спілкуватися. А поки ж, я вільна пташечка, як оті, подивися.
Рукою кивнула на горобину, на гронах сиділо дві синички, крутили голівками, озирнулися, схилилися до ягід
- О, подивися, свіжі відпечатки шин від автомобіля, хтось з наших поїхав, як це ти не знав, могли б нас підвезти.
-Та це Микола Онищенко, в гості до своїх приїхав. Я до тебе йшов, їх бачив, завтра назад будуть їхати.
- А може воно й на краще, милуємося зимовою казкою. Я так люблю наш ліс, наше село, влітку ягоди, пахучі яблука, груші.
Вже сніг перестав сипати. Йшли вздовж лісу. Розкішні пухнасті ялинки й високі сосни вкрилися лебединим пухом, він переливався, іскрився сріблом. Кущі бузини, шипшини сповиті білою мереживною вуаллю. А велетенські граби на гілках тримали великі купи снігу. Наразі почули помах крил пташки, миттєво звернули увагу. Микола побачив дві сойки, всміхнувся, Люба, аж підскочила, весело, голосно сказала,
- Ой! Ой! Напевно парочка, глянь, яка краса!
Птахи, почувши її, відразу полетіли поміж дерев. Микола міцно обійняв її, поцілував,
- Ой, ти наче дитина! В тебе стільки чарівності, коли ти така збуджена. Які ж солодкі, твої уста.
Знову поцілунок, шапка сповзає донизу, не звертали уваги.
- Сонце моє, стань ось тут, біля куща шипшини, я на телефон тебе зніму, ми попали з тобою в зачаровану країну Снігової королеви,- запропонував всміхаючись.
- Ой ні! Тут королева я, хіба не так? - весело сказала й похапцем підхопила сніг, кинула на нього.
Ухилявся, тікав, а вона знову доганяла, обсипала снігом.
- Як нам добре разом, правда. Ми з тобою щасливі, адже так,-помітила вона.
Піймала його ніжний погляд, він протягнув руку, горів бажанням обійняти її та вона прискорила ходу, йшла попереду.
Ліс залишився позаду, почули гул автомобіля. Вона зупинилася,
- От і все ми вже майже біля траси, залишилося, ще два кілометри.
- Так берізко й часу бути разом все менше,-. сказав зажурено.
Попереду не переоране поле, довга стежка тягнеться стрічкою по стерні, яка де-не-де виглядає з-під снігу. Обоє замовкли, кожен думав про своє. Люба думала - Ну от, це точно їду востаннє. Це ж треба пертися стільки кілометрів та ще майже два дні в дорозі, а потім чужі люди. Їх різні забаганки і все це, по чотирнадцять, чи по шістнадцять годин. Звичайно краще було би в ліжку поніжитися. Розтати в поцілунках, як сніг на долоні. Відчути серцебиття Миколи, потрапити в його ніжні обійми, як влітку на сіннику. Ох життя - життя, чому буває так, комусь все відразу, а комусь треба перейти, через труднощі, через випробування. Здається він не помітив моєї тривоги, як мені це все набридло, якби знав, то точно б переконав не їхати. Але треба іще один раз і все, треба гроші.
Микола ж думав - невже їй не набридло бути на чужині? А можливо там хтось є? Дивився вдалину, а сам подумки тільки з нею, хотілося закрити очі і через декілька хвилин бути в її обіймах, на своєму ж весіллі.
Сіріє небо… наближався вечір. Зимова посадка стояла білою стіною, за нею пролягали залізничні колії й невеличка будівля станції. Сумні погляди…зітхання.
В руці тримає квиток, який щойно купив Микола. Відверталася, приховувала очі, а він повертав її до себе, намагався зазирнути в них.
На платформі декілька пасажирів з торбами. Як завжди, в цю пору, їхали в місто на вечірній базар. Дизель-поїзд під`їжджав на станцію. Микола цілував її уста, на щоці відчув її сльозу,
- Я кохаю тебе чуєш, я чекаю тебе, чуєш. Ти дала слово, це востаннє. Я тобі вірю! Я вірю, ми будемо разом!
Поцілунок в уста, поправила на ньому шапку, зазирнула в сумні очі й вже заскочила у вагон.
Провідниця взяла сумку, яку він подав, із заздрістю дивилася, то на неї, то на нього. Всміхалася, напевно пригадала себе в такі роки - ох молодість, як добре, що є таке кохання.
Оксана намагалася зупинити сльози, що бриніли на віях,
- Миколо! Я зателефоную! Обережно по дорозі, бо ж дуже слизько!
Провідниця зачиняла двері, а вона витирає хустинкою сльози, які котилися, як горошини.
Він дивився вслід, дизель-поїзд набирає швидкість, на душі досить гидко й пусто.
Ті, останні слова, що вона сказала, вселяли надію, що він їй потрібен. Тож надія, як промінь сонця - зігріває серце.
Грудень 2017 р
ID:
767606
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 23.12.2017 09:24:10
© дата внесення змiн: 04.08.2025 17:03:13
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
