Її кружляв потроху листопа́д
Вдавав, що він до танцю ледве здатний
Тулився ближче — в аромати м'яти
І цілував ( в думках ) тонкі́ вуста.
Чому в думках? Чому так неквапливо?
Інакший місяць вже би був вгорі
Посмакував, зім'яв, зірвав кофтинку б
І відав тіло, а не стан душі.
Кричало б тоді небо... й громовиці
На землю кидало, не маючи їм лік —
Та вже яку добу латентна танцівниця
Під раз-два-три рахує свій політ...
Рахує пошепки і з певною журбою
Торкаючись до стійкості й снаги
У нотних по́значок запитує... Говорить —
Як зміг її листо́пад віднайти?
Чи може він не чув, що кажуть люди?
Що гомонять он там, де край землі?
Чи може Бог зумів її проба́чить
І відпустив за давністю гріхи?
А що якщо? А що коли? Й не справжнє?
Навіщо? Хто? Для чого? І чому?
Слова мовчать... Лиш руки пригортають
Все ближче й ближче... Ближче до вогню.
До теплого вогню, а не п'янкого
До теплого спокійного вогню...
Слова мовчать... Хіба ж у них є правда?
Солодка правда рук й спокуса губ?
Її кружляв потроху листопа́д
Кида́в під ноги оксамит жовтавий
Збирав для пахощів примерзлі трави
Не поспішав... Не мав червоних дат...
Торкався ніжно... Тихо... Обережно...
Лише́нь очима щиро говорив
Відчуй мене... Я теж умів любити...
І нині вмію... Бо люблю... Повір...
