Лягали на душу тумани.
Відходили старі рани
в вологості самообану,
збувались немічені плани.
Лягали на душу тривоги,
Звертало не в тії дороги.
Відмучило серце ваганням,
І знов – безнадійне чекання
того, чому не відбутись,
та з легкістю обманутись
удруге так важко, бо ж – рани
Застережуть від обману.
Лягали на душу розлуки
Без виходу, та й без муки...
Втрачалися найрідніші
Словами «не треба більше»,
Зривалось на «ви» недовірою
на те, в що, з любов’ю, вірили...
І гинули несказанними
слова, оповиті мовчаннями...
Лягали на душу тумани,
Душею ж на руки – до мами
хотілось летіть... не збулося:
Не треба тривожить... доросла.
Вдячна за увагу 
спробую реанімувати
