Лилась крізь крони голубінь донизу,
Бузкового торкалася суцвіття вереска,
А той приваблював, дражнив джмелів,
Бо пахнув ніжним солодом і так хмелив,
А ще багон дурманив різко-стійко,
Де притулилось маслюків до шишки двійко
І блимали червоними очицями брушниці,
А під ялинкою нерівний стрій поганок блідолицих
І вітер між дерев шумів у лісі вічне:"Шу..."
Вмостилась на пеньку і я, сиджу...
І вічність ту усотую, вбираю,
Я - вічності частинка, я, те, певно знаю
І скоро вічність та мене поглине.
Їй, вічності, бо байдуже, хто згине,
Кому прийшов вже час, листку чи хвої,
Що впали з дерева на мох чи золотої,
В перемішку з іржею вже трави
І скільки мали "до" та "після" ви.
Скільки іще життя пускатиме по колу вас,
Допоки погляд наш у темряві не згас.
Допоки серце б’ється і миру хочеться тоді,
Спокою у собі, щоби без боротьби,
Нести любов, добру лишень служити
І трунок запашний кохання пити та радіти.
І, хай, он, молодий шуляк змахнув крилом,
То його сутність, він хижак, що бурелом,
Чи та стихія, що бушує нині, ураган,
Вони природи діти, тільки капкан
Здатні поставити комусь, собі бо люди, ми,
Де ницість, злоба - прояви холодної душі.
Живи! Люби! Кохай! Палай! Світи!
09.09.17
Дякую щиро, Олю! 
Мала трішки вільного часу, щоб привести думки до ладу. 
