„... за розквітлу купальську папороть
я пером і горбом віддарю”.(Василь Стус)
Пора наспіє... Папороть розквітне –
і літо в осінь плавно перейде...
Пропаща сило, світло перелітне,
Ласкавице – ти де?.. ти де?.. ти де?..
Летюча спраго, спраго ненаситна
(дарма, що пнесь дороги крутизна!) –
ти все така ж: сліпуча, многоцвітна –
чи впізнаєш себе?
- Хто зна, хто зна...
Весна ще т а м, за дальнім небосхилом,
ще зим сипучих хуга неслаба!..
Ласкавице, розправ обмерзлі крила,
що виросли з відьомського горба.
Наворожила, витворила, маєш –
він поруч, Т о й щ о Л а д о м назовесь!
Вона йому: - Чом світ не осяваєш?
- Осяю завтра...
- Ні, о с я й б о д н е с ь!
- Та чи сягну, чи осягну, чи здужу,
коли надише стужа досхочу?
Вона йому: - Мій с о к о л е! Мій М у ж е!
Чи ж полетиш?
- Запевне, полечу!
... Бліда постава – сон, а чи знемога,
чи щойно походила по росі...
Стоїть собі – велична і убога –
Ласкавиця в розпущеній косі.
(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)
))) через кілька років прочитала Ваш коментар і усміхнулась: "...чом же роки, наче коні, несуться ускач?! -
тільки не плач, люба Ірочко, тільки не плач..."
))) через кілька років прочитала Ваш коментар і усміхнулась: 
...рада знову чути Ваш голос 
