-А житимеш? –Житиму.
( вогники в диких очах)
-Залишся на мить, ненадовго. -А ти не змінилась.
Я міг би усі скарби світу… ( вогні на свічах
притихли, принишкли, завмерли…
і раптом пролилась
Мелодія ночі)
-А хто це у тебе стоїть
отам за спиною? здається, її я не знаю…
Хоча… -Не зважай, то дрібниці, то просто Ліліт…
Вона досить часто
приходить попити тут чаю.
-Послухай, маленька,
як сонцем вібрують міста,
як кришиться смальта твоїх кришталевих теорій...
-Вона така гарна, лиш інколи ніби з хреста
зняли її щойно…
-А, знаєш, усі ці love story
Я слухав би вічність...
Лиш віри не йметься… - Так ось,
гадаєш, фантазіям цим вже ні меж, ані краю?
-Коли це у тебе? коли оце все почалось?
- З тих пір, як прогнали її
із якогось там раю.
-так житимеш..? – житиму!
-Хочеш, на дверях замки
усі поміняю, і, зрештою, завтра, можливо…
-Смеркає так швидко…(в зелених зіницях зірки)
Завариш нам чаю? на трьох…
бо це справді важливо
