Віконниці навстіж. Дубовий насичений дух
Пташиною дикою в'ється, витає в повітрі.
Переспіви смутку вражають тендітністю слух –
Ні змоги, ні прагнення в небо здійматися з вітром.
Мов брили гранітні, безсилля лежить на плечах,
Важким тягарем до підлоги притягує втома,
Байдужість в’їдається в душу, і відчай в очах
На мить промайне, навіть серце тремтить несвідомо...
В долонях пошкрябаних б’ється останній вогонь –
Тремтливий, мов полум'я свічки у вітряні ночі,
Гарячий і білий, мов та сивина коло скронь,
Як струни, дзвенить, як надія ледь чутно шепоче...
Та раптом зривається, валиться сонце із рук.
Розбризкує іскри, кружляє по темній підлозі.
І час витікає крізь пальці, мов сірий пісок,
Примарним видінням мигтить між конвалій на розі.
Пітьма заколисує вщент розтривожений день,
Сахається, шкіриться, мружиться з крапельок світла.
Вистрибують мрії із наскрізь дірявих кишень,
За обрій летять пелюстками вишневого цвіту.
Мереживом тягнеться стежка із крихт золотих.
Вплітається стрічкою смутків вчорашніх в волосся.
Світило долає старий дерев'яний поріг...
Життя – це коли наче полум'ю сонця жилося.
