- Доброго дня, діду! – привітався Петро до свого сусіда.
- О, молодий обізвався! – з посмішкою відповів дід Валерій. – заходь на чай.
- Чому б не зайти? Зайду.
Літні чоловіки зайшли до кухні, поставили чайник на плитку.
- О, що це в тебе у вазі? Прянички?
- Пригощайся. Свіженькі житняки.
Дід Петро вже куштував свіженького житнього пряника, не дочекавшись чаю.
- У нас в магазині брав?
- Ага.
- Дуже смачні.
Поволі вони дочекалися, поки закипів чайник, заварили собі чаю і увесь вечір просиділи за ним. А до чаю були житні пряники. Вони їли їх без поспіху, повільно відкусюючи невеликі шматочки та смакуючи ними. Це була улюблена страва обох товаришів.
- Ой, добре в тебе сидіти, Валера. Та вже додому пора.
- Що ж так рано йдеш, Петро?
- Та пора вже, пора. Смачні в тебе житняки були, дуже.
- А то.
- В нашому магазині брав?
- В нашому.
Дід Петро почухав потилицю.
- Я б таких і собі взяв.
- То давай замовимо ящик на двох? І з чаєм поп’ємо.
- А давай!
Так діди домовились замовити цілий ящик житніх пряників і зібратися знов разом, щоб за чашечкою-другою чаю посмакувати ними.
- Свєтко, добрий ранок! – привіталися літні чоловіки до молодої продавщиці.
- Добрий. Що Вам?
- Хліба давай. – сказав дід Валерій. - І рибки тої невеликої, копченої… Є?
- Є.
- Мені теж хліба. І лапші – є лапша?
- Є, даю.
- А житні пряники свіженькі є?
- Закінчилися. Ви ж, дід Валера, вчора останні забрали.
- Ой, шкода. Треба щоб були. Такі смачні пряники. Слухай, Свєтко, а можна замовити їх? Ми б з дідом Петром ящик забрали би. Такі кругленькі, наче бублик, з діркою.
- Без начинки! З повидлом були – не такі. Без начинки!
- Можна. Через кілька днів привезуть.
Діди трохи подумали.
- Замов, Свєтко. Таких самих. Ми оце у вечорі їх з чаєм їли – такі смачні.
- Добре, замовлю.
Діди ще постояли хвильку, подумав – чи все взяв? І пішли.
Завтра обидва діди по черзі були в магазині – вивідати, чи не привезли бува житніх пряників? І наступного дня теж. Дід Валера тільки питав – чи не привезли вже? А дід Петром вивідав у продавщиці, що житні пряники привезуть цього вівторка в обід.
В цей день він ще до обіду прийшов до магазину і вже чекав на машину, що мала привезти товар. Скоро вона з’явилась і почали розвантажувати.
- А житняки привезли? – спитав дід у експедитора.
- Привезли. – хлопець на мить щез у будці, а потім з’явився з коробкою круглих житніх пряників.
- Ой, та не такі. Хотів ящик взяти. А тепер доведеться куштувати.
Хлопець продовжив розвантаження. А дід не міг втриматися, зайшов у магазин.
- Свєтко, можна вже взяти житняків?
- Зачекайте, дід Пєтя, нехай товар розвантажать.
Але дід крутився біля ящика з пряниками, розглядаючи їх.
- Свєтко, я візьму один, скуштувати? Потім порахуєш?
- Ну добре. – продавщиця розрізала плівку, у яку був загорнутий ящик, і дала дідові пряника.
Той узяв пряника. В очах з’явилося якесь сяйво – наче молодецьке. Таке сяйво буває у людей, що дуже близькі до своєї мети, що ось-ось її досягнуть. Дід вийшов надвір, щоб не заважати носити товар у магазин.
Надворі він зачаровано подивився на пряника. Потім відкусив невеликий шматочок і почав куштувати. Робив він це, трохи піднявши голову, повільно. Порівняти можна було б хіба що з дегустацією вина або куштуванням якоїсь вишуканої страви. Вітерець освіжав його лице, злегка розвіював дідові коси, що надавало картині ще більшої поетичності. Так по маленькому шматочку він розбирав – яка якість пряників, їх м’якість, смак, аромат… Визначав, скільки їх узяти.
Скоро товар було розвантажено, і дід одразу підійшов до продавщиці.
- Знаєш, Свєтко, давай пряників, кілька кілограмів. І той один порахуй. Смачні, смачні. Але до кінця не розібрав – а то може і увесь ящик забрав би. Ще треба добре розпробувати.
Продавщиця зважила йому пряників. Поки вона це робила, дід звернувся до неї з проханням:
- Свєтко, тільки як прийде дід Валера – то не кажи йому, що я був. Я спеціально раніше прийшов. Якби ті ж самі були пряники – то всі забрав би. Не кажи, що я був.
- Добре, дід Петро, не скажу.
І, заплативши за товар, він помалу пішов.
А через годину з’явився дід Валера.
- Доброго дня, Свєтко.
- Доброго.
- То що, житняки привезли?
- Привезли, так.
- А ну покажи.
Продавщиця показала йому на початий ящик, в якому яскравими боками красувалися пряники.
- О, то це я ледь не запізнився? Вже майже розібрали?
- Ну Вам ще є. Скільки зважити?
- Свєтко, давай усі! Поки діда Петра немає – заберу усі. Щоб йому не дісталося! І того, не кажи йому, що я був, не треба.
Нова Одеса
11-12 квітня 2014 року
ID:
540414
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.11.2014 12:36:58
© дата внесення змiн: 07.02.2015 00:23:14
автор: Андрій Козловець
Вкажіть причину вашої скарги
|
