Забрали хмари неба синь,
Спустилась по землі імла,
Останнім проблиском роси,
Ніч мереживом сповзла.
Запалюють свої свічки,
Ті, що від снів холонуть,
І вкриті маревом зірки,
Які у бездні тонуть.
І лиш в цю дивну пору,
Де все сховано у тьмі,
Заводять привиди розмову,
Із тими хто вже на межі...
****
Перший голос:
-Не знаю, ким я став,
Без своїх вицвівших надій,
Зима прийшла, та чи її чекав,
Що мусив за поріг впустити хуртовій.
А він буде гуляти,
І холод вдарить в лоб,
Поривами співати
І сіяти озноб,
Так весело зів'ється,
Безжалісний приблуд,
Що холод цей здається-
Стискаючий хомут.
Ось так от майже все,
Що дорого мені,
Поривом віднесе
У безвість хуртовій.
Другий голос:
-Не втомлюйся чекати,
Що вицвіло давно.
Надією плекати
Своє життєве полотно.
Поглянь у небо сіре,
Чи бачиш місяць там?
Поглянь, озноб свій сіє,
Цей холод аж зіркам.
Їх вкрила білая імла,
Та ранок все ж настане.
І хоч навколо лиш зима,
Ця пелена розтане.
Перший голос:
-Втома бентежить цю душу.
Я оманливу тишу обняв.
І не знаю чий спокій порушив,
І що, кому обіціяв.
Не зректись мені даного місця,
Що дано з роздумів цих:
"Ти, на краще завжди надійся,
Щоб не стати схожим на них."
За свободу боротись не стану,
Легше просто жити як жив,
Лиш ввісні бачив мрію прекрасну
Та її, я теж залишив.
Другий голос:
Свободи дух, живе у кожного із вас,
Тому її шукати не потрібно.
Тому вона, як одна з прикрас,
Живе в душі постійно.
Якби відчули б ви її,
Перетворивши у безцінне,
Одразу ж стали б нічиї
Пусті, холодні стіни.
Легкий політ широких крил,
Вам не знайомий вже давно,
Без своїх мрій, і вже без сил,
Назавжди замкнуте вікно.
Але прекрасне все ж живе,
І дивна роль дана йому,
Що хоч-не-хоч, але прийде
Чи ввісні, чи на яву
Перший голос:
Я все відчув, зумів збагнути,
Ти селиш в мене лиш надію,
Та довго мої в'яжуться ті пути,
Що розірвати, напевне, не зумію.
Не нарікай на мою безвихідь,
І не кажи, що вихід завжди є.
Мені й свобода в прикрість,
І це життя вже не моє
Ось, свічка тихо догорає,
Розтануть тіні в темноті,
Ніхто нікого не впізнає,
Ніким згасаєм в забутті.
Чи справді я ще оживу?
Скажи, що я ще вірю,
Та бачу сон я на яву,
та бачу, що зітлію.
Ну щож, давню мрію не поруш,
Чи тобі не все одно,
Ти, привид томних душ,
Сам відкрив мені вікно!!!
****
"О, мить, прекрасна, зупинись!"
Так Фауст впав в знемозі,
А інший, просто каменем у низ,
Та всі вони в одній дорозі.
ID:
475470
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 28.01.2014 00:34:03
© дата внесення змiн: 28.01.2014 00:34:03
автор: Дмитро Сандула
Вкажіть причину вашої скарги
|
