Дорогами часу літають машини,
А мні’ вистачає тільки на шину
Отак, «вистачає»… Ча̀сом животію,
Таємно у снівстві своїм дивно мрію,
Що люди не будуть оманювать знову,
Щоб потім химерну не втілювать мову
Бо, всім набридає огненна журба,
А диму потрібен облудний дурман,
Щоб, потім, літати дорогами часу
А хочуть! Тоді, лізуть в касу
Комусь – вистачає на втілену шину,
Хтось – хоче тримати у дворі машину
Літати у часі терпіння не мусить,
Бо, може болячка за крила прокусить
Холодно-голодну хмару напустить,
А, для кумедності, вкриє ще дустом!
«До дна близько, як до неба»
І хоч, не я сказав, та мні’ це треба!
Оману впустити, та знову огненність,
О(б)пікує мізки в розпусну буденність
Ох, знову… Тоді повертаюсь,
Бо, певно, у справі, якійсь, я ще знаюсь
Ох, нене… Мені би машину,
Хоча б наостанок м’якеньку ту шину
І тихо котитись дорогою часу,
Але, для початку, піду я до каси!
ID:
362565
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 07.09.2012 00:13:23
© дата внесення змiн: 07.09.2012 00:13:23
автор: Вальдемар Феруменко
Вкажіть причину вашої скарги
|
