Жадібний прогрес
точить димом синь
над чолом розхристаних долин,
між стежин.
Шкрябають блакить
ділові дахи,
виростають офісні мохи
без сохи.
Кроки людських мрій
радісні й сумні
тонуть у асфальтовій луні
десь на дні.
Ми вже не пани,
ми уже раби
прогресуючої вниз доби
без «якби».
Небосхилом враз
тріщина піде
і блакить нестримно у ніде
упаде.
