Моє тіло жадає пестощів кожного дня,
А щоночі втрачає свою нікчемну цнотливість.
І крізь подих із хрипотою шепочу ім’я,
Коли от-от настане така наджадана близькість.
Моє тіло вкривається шовком твоїх струмків,
Що збираються і стікають із тебе соком.
Хай би ми цим займались не мить, а цілі віки…
І втрачали себе в реальності ненароком.
Моє тіло відгукується на ряд твоїх дотикань,
Промовляє своїми рецепторами крізь тишу.
Й віддається тобі до останку без всяких вагань…
Й у собі навіть трохи незручності не залишить.
Моє тіло кричить у блаженстві рухомих дій.
Під пронизливих поглядом сірих /чи карих/ очей…
Й усвідомлює всю незабутність таких подій,
Де втрачає нікчемну цнотливість у тиші ночей.
Ыыыыыыыы) Понравилось)))
Концовочка правда там где очей-ночей, чуть выбивается) Но в целом Очень)
П.С. у меня такая же картинка в стихе о геях=Ъ
Троянда Пустелі відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ну не может же все быть идеально. И так вроде рифмы у меня не глагольные, не банальные... ну тут проскользнуло... но общее представление о стихе всё зглаживает.
вдячна
!!!!