Двадцять шосте квітня,
запівніч глуха.
Мумія реактора – тріск сухий.
Небо, немовля в пожежі, хакає
Янтарем, що птахів під’їдає.
Пульт скляний.
Кнопки – віки совиних очей.
Цифри протанцьовують хаотичний брейк.
Сталевий зітхнув одоробало глибоко,
виплюнувши сонце на підлогу.
Дощ із блимаючих пікселів паде
На дахі́вки Прип’яті.
Місто – дитя в колисці,
Що спить у коконі з беззвуча.
Скриплять оре́лі музичкою вітру
Для причуд у школярській формі.
У лісі дерева ростуть усередину.
Кора – шпаргалля, де Хронос не лине.
Іскряться олені кінцями віток,
Стежки топчуть тінню без облич.
Риба в озерах – лямпа скляна,
Кістками сяє крізь муть бездонну.
Груші на гілках – важкі термометри,
Вказують на склепіння надземне,
Де числять зоряниці.
На перехресті стоять котли*-цвітка.
Стрілки – пелюстки, що в’януть навіки.
Мить тече в них синім дійвом
В дзеркальні криниці перебутих днів.
Кирзаки лишають сліди зі посвіту
На асфальті, що чюрить, як ртуть.
Будинки дихають пилом століть,
Ковтаючи вікна, мов чорний овоч.
Тут тиша має голос свердла,
Промінь – дотик холодної долоні.
Земля пам’ятає кожен вибух-крик,
В’яжучи зірничний вінець з болю.
Чорнобиль – вишивка на гольсі ночі,
Узором рани, що не заживляється.
Сон в атомних кольорах триває,
Де врем’я пливе, і пливе… і не знає.
Де перейдене – віч-на-віч із потомним стоїть,
У променевій парі, що ніжно блистить,
І лише топіль біля школи відає,
Як час назад волочеться... і видихає.
*Котли (сленг) - годинник
