Мій день згасає в тиші вечоровій,
Думки, мов листя, стелиться до ніг.
Я сам собі здаюся випадковим —
Неначе гість у зім'ятом житті.
Доріг було багато і тривоги,
Та жодна не вела мене назад.
Я зберігав мовчання перед Богом,
Коли просив у себе час та лад.
Вже стільки слів розсипано в повітрі,
А сенс розтанув, наче перший сніг.
І що мені шукати в цьому світі,
Коли себе я знищив між рядків.
Я слухав ніч — у ній нема розради,
Лиш шепіт сну і шелест тихих трав.
Чужі сліди ведуть мене до зради,
А власних я давно уже не знав.
Я зупинявсь — і не було опори,
Я йшов — та крок не мав у собі сил.
Мене ламали погляди без сенсу.
І кожен день мовчанням голосив.
У дзеркалі — не я, а чийсь уламок,
Очей відблиск, утомлений до дна.
Мій погляд — це безмовний перепалок
Між тим, що є, і тим, чим був колись.
І скільки ще таких самотніх ранків
Зросте між мною і втраченим "тоді"?
Я вчуся жити в простоті фіранки,
Що колихає вітер на воді.
Мій голос — тінь забутої розмови,
Що не знайшла ні слухача, ні дня.
І все, що справжнє, стало напівсловом,
А втрачене залишилось в мені.
Я не просив ні каяття, ні втечі,
Я не шукав зворотного шляху.
Та кожен біль залишиться навічно
У пам'яті, немов лахміття сну.
