Ворона Арона жила у міському парку міста Л. Воно знаходилось на території України. Пташці жилося добре. Вона літала, співала, сідала на дерева та дахи будинків, спостерігала за навколишнім світом, прислухалася до тварин, людей і, зазвичай, легко знаходила собі щось із їди, коли її організм подавав сигнал: «Хочу їсти!». Тому не нарікала на свою долю, раділа кожній миті життя. Арона була досить розумною. Вона знала кілька тваринних мов і людську також – українську.
Одного дня, це було влітку, на світанні, ворона Арона побачила малу білку, яка лежала під деревом і стогнала.
- Що з тобою? – запитала Арона, коли сіла поруч із пишнохвостим чудом природи.
- Я випала з дупла й ніжки побила, - мовило білченя, - не можу на них стати.
- А де твоя мама?
- Мама лежить в дуплі, вона хворіє. Я їй хотіла їжу знайти і принесли, але мені це зробити не вдалося. Вийшла ж я з дупла тоді, коли ненька спала й надворі було темно, тож не зуміла злізти акуратно з дерева, зачепилася за гілку і впала на землю.
- А де твоє дупло?
- Не знаю. Вилізти на свій дуб я не змогла, лапки боліли, і маму кликати на допомогу не хотіла, вона і так ледве дихає. Тож вирішила віддалитися від дому, щоб не розбудити неню своїм стогоном, який так і просився вийти назовні. До того ж подумала про те, що, може, побиті лапки перестануть боліти за якусь годину і я зможу знайти їжу для нас обох. Полежала я трішки, біль не заспокоївся. Тоді я притиснула лапи до живота, накрила їх хвостом і почала перекати робити через голову, а заодно й поживу шукати. Та далеко закотилася й загубилася.
Ворона не знала, як допомогти бідній білочці.
- Ану покажи свої лапки, - сказала їй.
Білка показала. Ворона побачила, що пальчики напухли.
- Мабуть, ти їх таки зламала або сильно забила. Як твою маму звуть?
- Рудуля.
- Зрозуміло. Сиди тут, під березою, і не віддаляйся. Я спробую знайти твою маму.
- Гаразд, - мовило білченя і крізь біль усміхнулося.
Ворона пішла. Що десять метрів вона кричала:
- Білко Рудульо! Озовися. Я знаю, де твоє маля!
Отак кричачи, пташка обійшла, а потім ще й облетіла весь парк. Але мама травмованого білченяти так і не озвалася до неї. Повернулася Арона до берези, під якою білченя залишила, а його немає там. «Хвора мама маля знайшла і забрала зі собою, чи воно саме докотилося додому? А, може, хтось недобрий скористався тим, що білченя не могло втекти і з’їв його?! Тільки не це! О, Боже! Тільки не це!» - зарепетувала Арона.
Вона так і не дізналася правди. Але твердо вирішила, що стане лікаркою, навчиться надавати медичну допомогу тваринам, які будуть її потребувати.
Арона питала в багатьох тварин парку, чи не знають, бува, вони про те, де в їхньому місті знаходиться медичний навчальний заклад. Ніхто з тих, кого вона про це запитувала, не знав цього. Але, як то кажуть, на ловця і звір біжить. Тож Ароні невдовзі вдалося отримати потрібну інформацію. Це сталося в одну із неділь червня. Був теплий погожий день, у міському парку гуляло багато людей. Ворону зацікавили люди, які прийшли до парку із собакою. Арона сіла на дереві, що стояло біля лавки, на яку сіли люди, і почала слухати їхню розмову. Дівчинки років десяти та її мама мило спілкувалися між собою. Пес – вівчарка німецької породи, в якої на шиї був ремінець і до нього прив’язаний поводок, лежав біля їхніх ніг. Говорили люди про собак. Мати розповідала доньці про те, які хвороби можуть бути у псів, якщо їх неправильно доглядати – пускати в місця, де викидають сміття, наприклад, давати некорисну їжу.
- Ти і студентам ветеринарного університету, яких навчаєш, про це розповідаєш? – запитала дівчинка.
- Так.
- А у ветеринарній лікарні, де теж працюєш, лікуєш тварин чи лише оглядаєш?
- І оглядаю, і лікую, і проводжу навчальну практику для студентів нашого ветеринарного університету, тобто, вчу їх, як потрібно надавати тваринам першу медичну допомогу і лікувати від хвороб.
- Нашому Рексу пощастило! Він має не тільки добру, дбайливу господиню, а ще й дипломовану медикиню-ветеринарку. Пам’ятаю, як ти йому лапку лікувала, коли він скочив у дворі на скло і порізав її. Лапка швидко в Рекса зажила.
Ворона слухала все, про що говорили дівчинка і її мама, з відкритим дзьобом. В її очах з’явився блиск, а із душі… надія проросла. Коли між мамою й донькою запала тиша, Арона запитала у собаки:
- Рексе, а чи знаєш ти, де міститься той навчальний заклад, в якому працює твоя господиня?
- Звісно. А навіщо ти про це питаєш?
- Бо я хочу вивчати ветеринарну медицину.
Пес розсміявся.
- Що з тобою, Рексе? – спитала дівчинка.
- Та тут ворона питає, чи знаю я про те, де міститься ветеринарний університет, в якому твоя мама, а моя господиня, працює. Сказав я їй, що знаю.
- А навіщо вороні це?
- Хоче вивчати медичну справу.
Пес знову залився сміхом. Дівчинка теж усміхнулася.
- Скажи цій пташці, друже, що там тільки люди вчаться.
Рекс передав те, що мовила дівчинка.
- Та почула я відповідь, - сказала Арона.
- Ти знаєш людську мову, як і я?- здивувався пес.
- Так.
- Ця ворона знає людську мову, - повідомив своїй господині Рекс. – Може, і справді вона змогла б навчатися в університеті разом із людьми?
- Ні. Її туди не пустять.
Зажурився пес. Скривив морду.
- Чула відповідь? – мовив він, дивлячись зі смутком в очі Ароні.
- Авжеж. Шкода, що так.
- А знаєш, - сказав пес, - мені тут прийшла одна думка. Ти б могла, сидячи за вікном на підвіконнику, слухати лекції. Ти ж птаха, кружляєш над землею, де хочеш, тож можеш долетіти до будь-якого поверху будови, сісти на який захочеш підвіконник.
- Точно. Тільки мені потрібно знати, де саме знаходиться ветеринарний університет.
- Я покажу тобі. Попрошу Софійку, щоби прогуляла мене містом, довела до місця праці своєї мами.
- Про що ти там, Рексе, з вороною говориш? – спитала пані Тетяна – мати Софійки. – Знайшов собі нову подругу?
- Так. Ворону. Вона мудра і хороша.
- Прощайся, будь ласка, з пташкою. Нам треба повертатися додому.
- Ще одну хвилинку, і я готовий іти.
- Гаразд.
Пес наблизився до Софійки і прошепотів їй у вухо:
- А ти змогла б завтра після школи мене містом вигуляти?
- Думаю, що так. А чого ти про це питаєш?
- Хочу, щоб ти повела мене до ветеринарного університету. Але перед тим до парку зі мною заскочила.
- Навіщо?
- Моя нова подруга – ворона Арона, чекатиме нас у парку. Вона з нами прогулятися бажає. Ми підемо, а ворона за нами полетить, хоче таки знати, де знаходиться ветеринарний університет.
- Гаразд.
Пес почав переповідати свою розмову із Софійкою вороні.
- Та чула я все, знаю ж людську мову. Чекатиму вас завтра по обіді, сидітиму на цьому ж місці – на дереві поблизу лавки. Дякую тобі за допомогу, Рексе – мовила псові.
Той усміхнувся і сказав:
- Завтра дякуватимеш, коли покажемо тобі зі Софійкою те, що бажаєш.
- Тоді до зустрічі! – відповіла і помахала крилом.
- Ну, тепер ми можемо йти додому, - проспівав Рекс, дивлячись на Софійку.
- Ходімо додому, мамо, - мовило дівча.
І вони пішли.
Наступного дня дівчинка та пес повернулися. Ще здалеку Софійка побачила ворону, яка сиділа на гілці біля лави, на якій вона вчора сиділа з мамою. Арона дуже зраділа, коли її нові друзі наблизились до неї. Вона цьомкнула дзьобом пса в шию, а дівчинці сіла на плече і мовила: «Пррри-віт, подррру-го!» Софійка весело загиготіла. Утрьох вони жвавою ходою направилися до ветеринарного університету. Хвилин за сорок були вже біля нього. Ворона спостерігала за дорогою, якою йшла дівчинка із собакою, запам’ятовувала її. Пам'ять ворона добру мала.
Тож наступного дня зранку добралася без замороки до навчального закладу. Студентів, викладів ще не було у вузі, а вона вже сиділа на великому зеленому дереві, яке росло на території вузу біля доріжки, що вела до його входу, і накаркувала собі щасливу долю.
Недовго вслухалася в ранкову тишу двору
ветеринарного університету. Хвилин за двадцять її наповнили гучні звуки – тупання ніг, розмови, щирий сміх студентів і викладачів, які крокували до навчального закладу. Коли продзвенів дзвінок на заняття, Арона підлетіла до одного з вікон будівлі, сіла на підвіконня і почала уважно слухати те, що говорив викладач. Їй було цікаво це робити. Коли ж студенти вийшли із приміщення на перерву, залишила підвіконник і вона, кружляла подвір’ям, довкілля вивчала. Вже в перший день вороні вдалося «побувати» на різних заняттях. Найбільше їй сподобалась медична і природнича науки. Ворона сідала на підвіконня кабінетів, де сиділи студенти різних курсів, залишалася ж до перерви на тих, з приміщень яких могла почути щось про медицину чи природу. Те, що говорив викладач і студенти, птаха швидко запам’ятовувала. Отак і навчалася у вузі ворона Арона. Згодом пташка зробила собі гніздо на одному з дерев у дворі університету і вже не літала щодня з парку до вузу, з вузу до парку, хіба що у п’ятницю по обіді неслася до рідних місць, а в понеділок зранку поверталася до гнізда біля вузу. Мудру ворону помітили викладачі і студенти. Але не гнали її з підвіконня її. Нічого поганого пташка не робила – у вікна не стукала дзьобом, не голосила. Просто сиділа собі на підвіконні, дивилася на викладачів, на студентів і слухала їх уважно.
За якийсь час всі учасники навчального процесу звикли до пташки. На перерві навіть її їжею пригощали – канапку зі сиром чи тістечко смачненьке давали. Дякувала ворона їм за це сердечно.
За рік Арона отримала дуже багато знань. Вона прослухала безліч лекцій з медицини та природознавства, які проводили викладачі для студентів різних курсів. І тепер захотіла здобути практику. Про це вона сказала Рексу, з яким час від часу Софійка навідувалася до ветеринарного університету. На подвір’ї вузу або за його загорожею пес із вороною спілкувалися.
- Софіє! – якось сказав Рекс дівчинці. - Моя подруга Арона здобула багато медичних знань, сидячи на підвіконниках кабінетів і слухаючи лекції викладачів, які проводили заняття для студентів. Тепер вона хоче набратися практики, хоче побачити, як надають медичну допомогу хворим тваринам.
- Поговорю про це зі своєю мамою. Вона ж два дні на тиждень працює у ветлікарні.
- Гаразд. Не забудь.
- Не забуду.
Софійка зробила те, що пообіцяла. Вговорила маму, щоб вона впустила ворону Арону до свого медичного кабінету в лікарні. Правда, перед тим дзьоб і лапи обробила їй антисептиком.
Коли ворона вперше із пані Тетяною увійшла до кабінету, то була дуже зворушена побаченим, пані Тетяна вправно і швидко надавала медичну допомогу хворим тваринам. Першим пацієнтом, який потрапив до неї у той день на прийом, тобто, його привезли на ліжковій колясці, був бурий ведмідь. Він, як виявилось, робив у лісі пробіжку, біг із верху гори до низу, зачепився лапою об корінь дерева і покотився вниз. Як наслідок – зламав собі одну лапу і потовк тазову кістку. Мама Софійки зробила бурому укол – ввела знеболюючі ліки, потім вправила кістку на лапі й туго обмотала її. Після цього таз оглянула. На ньому були забої, але переломів не було. Про це свідчив рентген, який ведмедю вже встигли зробити.
Тож пані Наталя тільки обробила бурому рани і заклеїла їх пластиром. Ведмідь трохи посопів, але вдячний був лікарці за допомогу.
- А ти, що тут, вороно, робиш?- запитав він в Арони, коли його вже хотіли вивозити на возику з кабінету.
- Вивчаю досвід пані Тетяни. Хочу, як вона, лікаркою стати.
Розсміявся ведмідь, та так голосно, що аж настільна лампа догори підскочила.
- Ну, ну! – насварила пані Тетяна ведмедя. – Не шуміть.
- Вибачте, - сказав він. – Вдячний вам, шановна, за все.
Ворона усміхнулась. Пані Тетяна теж, хоч і не зрозуміла нічого з того, що ведмідь сказав.
- Ну як тобі перший день? – спитала лікарка в Арони під кінець зміни.
- Трохи страшно. Тварини приходять з різними болячками. І ви все про їхні хвороби знаєте, всім допомагаєте. Чи я так зможу?
Пані Тетяна не знала воронячої мови, але інтуїтивно відчула, що пташка їй мовила.
- І ти навчишся всього, якщо будеш уважно спостерігати за тим, що я роблю і слухати, - мовила жінка. - Будеш?
- Буду!
Ворона продовжувала вивчати ветеринарну медицину – і слухала лекції, і спостерігала за тим, як пані Тетяна надавала медичну допомогу тваринам. А ще Арона думала про те, що хотіла б відкрити власну лікарню десь на окраїні парку чи лісу. Але де взяти гроші для того, щоби побудувати її, щоб наповнити кабінети різною медичною апаратурою, меблями? Недовго парила голову птаха над цим. Знайшовся той, хто допоміг вирішити їй її проблему.
Якось, це було восени в нічний час, Арона почула незвичний протяжний скрип і гучний звук за межею подвір’я університету – з боку траси. Витягнула пташка голову зі свого гнізда й побачила чорну автівку, що лежала догори дриґом у кюветі. Підлетіла ворона хутко до неї і крізь віконце побачила чоловіка, який закотив очі й наче не дихав уже, з його голови кров текла. Взяла пташка камінь у дзьоб, вибила ним бічне вікно, залетіла до машини. Знайшла аптечку, витягнула звіди те, що було потрібним для того, щоб надати першу допомогу водію. Дала понюхати постраждалому нашатир – не прийшов до тями. Почала йому робити зовнішній масаж серця і штучне дихання – розплющив очі. Потім обробила рану, перемотала бинтом голову. Намучилась із травмованим, але він ожив, задихав.
- Я живий? – спитав.
- Так. Завдяки мені, до речі, - мовила ворона людською мовою.
Чоловік аж рота розкрив.
- Ти з казки прийшла чи я вже в іншому світі?
- З казки, - відповіла Арона і витягнула з кишені постраждалого телефон, на щастя він не розбився. – Дзвони на швидку, - мовила.
Водій задзвонив.
- Що хочеш за те, що врятувала мені життя?- спитав чоловік у ворони.
- Не знаю, чи ти зміг би мені дати те, що я б хотіла. Ти багатий?
- Небідний.
- Я мрію мати власну лікарню, в якій могла б лікувати хворих тварин. Багато чого я вже знаю і вмію. Була вільним слухачем у ветеринарному університеті, проходила практику у ветеринарній лікарні.
Чоловік не розсміявся, а тільки сказав:
- Я відчув на своїй шкірі, що ти гарна лікарка. Буде тобі лікарня. Обіцяю! Де тебе можна буде згодом знайти?
- Біля ветеринарного університету. У мене там на дубі при вході житло є.
- Знайду тебе. Обов’язково!
- А як так сталося, що ти опинився в кюветі?
- Мене збила вантажівка.
- І її водій утік з місця злочину?
- Ну, так. Немає його, як бачиш, тут.
Під’їхало дві автівки – поліцейська і швидка допомога. Поліціянти відчинили дверцята, витягнули з машини чоловіка, медики забрали його до лікарні.
Через три тижні той чоловік, якого збила вантажівка, на білому автомобілі під’їхав до ветеринарного університету. Біля нього сидів якийсь бородатий тип. Постраждалий знайшов ворону на подвір’ї вузу і сказав їй:
- Ще раз дякую тобі, вороно, за все, що ти зробила для мене. Про те, де ти хочеш будувати лікарню і як вона має виглядати, розкажеш оцьому бороданю, моєму другу, архітектору пану Івану.
- Гаразд.
За місяць на окраїні лісу лікарня вже була побудована. До неї привезли все, про що попросила Арона. Радощам ворони-медикині не було меж. Здійснилася її заповітна мрія – вона буде працювати лікаркою, лікуватиме тварин! У своїй лікарні!
І Арона поринула в роботу. Вона взяла на роботу собі помічників – тих, які за отриманий щомісяця пакет харчів прибирали лікарняні приміщення, тих, які приймали виклики, готували їжу для тварин, яким потрібно було на певний час залишитися в лікарні. Найняла водія медичної машини, двох санітарів. Життя закрутилося – нове, лікарське. Багатій, якого вона врятувала від смерті, допомагав їй всім, чим міг. А міг він багато. Долучилася коштами і міська рада міста, і волонтерська організація «Люди тваринам!
Першим пацієнтом ворони Арони був зайчик Ох. Він отруївся зіпсованою їжею, яку викинули в лісі люди. Щоб зайчик не боявся, лікарка усміхнулася малому, дала йому м’якого іграшкового ведмедика, і лиш тоді стала його оглядати. Коли встановила діагноз, то назначила малому лікування. Малому вуханю стало легше вже після першого прийому ліків, розчинених у воді. За три дні, які зайчик провів у лікарні, він одужав. І дуже радів цьому. Білий вухань станцював із вдячності пані вороні танок у своїй палаті.
- Не їж більше те, що хтось викинув.
- Не буду, - відповів. – Дякую вам, шановна пані Ароно, за лікування!
- Будь здоровий, зайчику!
Щодня до ворони приходили хворі тварини. Тих, хто не міг сам іти, привозила швидка допомога. Звістка про те, що в лікарні під лісом міста Л, є лікарня, в якій працює мудра лікарка ворона Арона, розійшлася по всій області і навіть далеко за її межами. Багато хворих тварин хотіли попасти до неї на приймання. Арона всіх радо приймала.
Згодом вона почала передавати свої знання іншим тваринам для того, щоб вони допомагали їй лікувати хворих, бо самій їй уже важко було справлятися. Пацієнти дякували вороні за її добре серце, за міцні медичні знання та вмілі руки. Нерідко після несли вони пані Ароні квіти чи якісь смаколики після того, як одужували. Смаколиками лікарка ділилася зі своїми працівниками або з хворими, якщо їх можна було їм вживати. Пані Арона заслуговувала на вдячність. Не забував про неї і той багатий дядько – Микола Іванович, якого ворона вирвала із рук смерті. Час від часу навідувався до ворони Арони, питав її, чим ще може допомогти. Не зловживала його приязню лікарка-пташка, але й не відмовлялася від допомоги – тієї, що конче була їй необхідна для якісного виконання медичних послуг. Згодом пан Микола заснував Фонд допомоги лікарні Арони. І кошти почали поступати до нього звідусюди. Міська рада теж допомагала, чим могла. Тож коштів вистачало і на забезпечення їжею працівників та хворих, і на ліки, і на ремонт апаратури. Ворона Арона вже не проживала ні в парку, ні біля ветеринарного інституту, вона мала мешкання зі всіма зручностями біля своєї лікарні. В гості до лікарки Арони на вихідних нерідко приходила Софійка із собакою Рексом. Спочатку вони пили чай із тістечками за столиком біля хатини Арони, а потім гуляли разом парком.
Мер міста Л. нагородив Арону орденом Милосердя. Пишалася птаха цією нагородою, хоч і не носила її на грудях, не ходила з нею ні на роботу, ні на прогулянку. Ворона була щаслива від того, що доля дозволила їй здійснити свою мрію, що вона може лікувати тварин, може комусь продовжити життя, комусь покращити його, а, значить, недарма живе на планеті Земля.
І ти, дитино, мрію май, ґав не лапай, іди до своєї мрії твердими кроками. Хай тобі все вдається!
ID:
1035772
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші для дітей
дата надходження: 19.03.2025 12:04:03
© дата внесення змiн: 22.04.2025 14:37:17
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чудова повчальна казочка! 
